5. У чужих обіймах

Переполохано відступала. Три кроки й наткнулась на стіну.

Груди високо здіймалися. Дихання видавало її з головою. Думки плуталися, сновигали мов ті тіні у верховітті лісу, не знаходили рішення.

Нервово роззиралась закутками в пошуках хоч примарного порятунку. Погляд зачепився за невеличкий віконний отвір збоку. Прикидала чи встигне, та розуміла, що навряд чи.

Три кроки. Три кроки від того, кого називали Месником і Володарем ночі та вважали самим дияволом. Від того, чутки про чиї діяння рознеслися найглухішими закутками Англії, а вчинки обросли легендами. Від того, зустрічі з ким боялися темної ночі навіть найсміливіші й найвідважніші.

І він стояв перед нею на відстані, що могла дорівнювати одному промовленому слову чи кільком ударам серця, не поріддя пекла, а реальний чоловік.

— Злякалися, леді? — спитав тихим, низьким голосом, не зрушуючи з місця.

Чутки про нього робили своє й нова хвиля неприємного холодку пробіглась спиною, попри те, що голос його звучав оманливо спокійно й мовби обволікав теплою пеленою.

Вкотре прикинула шляхи до втечі. Треба було рятуватись. Десь той вихід мав бути.

— Ви ж розумієте, що вам від мене не втекти, — випередив він її наміри.

Вірджинія затамувала подих, направляючи страх в правильне річище й зосередила увагу на ньому. Тоді гордо здійняла підборіддя, посміливішавши та рішуче повідомила:

— Ви мене й так відпустите.

— З чого подібна впевненість?

Вона тихо видихнула й видала те, що в будь-якому іншому випадку могло б показатись безглуздям, але тепер здавалося порятунком:

— Вам треба йти, якщо не хочете бути впійманим. Сюди з хвилини на хвилину прибуде граф Солсбері.

— Хочете сказати, Вас кинули мені, мов приманку?

Той самий тихий, спокійний голос не містив і натяку на здивування, страх чи якісь інші емоції.

— Ні, — Вірджинія запнулась, — Ви не так зрозуміли. Я… Це не пастка. Так вийшло… Просто за мною має приїхати граф.

— Сюди? — перепитав розбійник і тепер його тон поблискував скептицизмом.

— Довго пояснювати.

— Спробуйте, часу в нас вдосталь.

В горлі пересохло. Дівчина сковтнула й вкотре пробіглась поглядом закутками. Намагалась не думати, що могли значити ці його слова. Прикидала який шанс з того, що візник, котрий навіть не входить до штату челяді батька піде її шукати, кинувши екіпаж, яким заробляє на життя. Визнала, що ніякого. Та навіть якщо й прийде — не допоможе. Розбійник явно озброєний до зубів, недаремно його всі бояться. Мало що там в нього під плащем.

— То що ж змусило молоду леді пробратись серед ночі в мої володіння? — перепитав він, так і не дочекавшись відповіді.

— У Ваші?

— Всім відомо, що околиці Лондона після опівночі належать мені.

— Не чула такого.

Чоловік явно вловив фальш у її самовпевненому тоні, однак коментувати не став. Існували цікавіші теми.

— Значить, леді одна посеред ночі в лісовій хижі. Припущень не так вже й багато, — роздумував він в голос. — Таємне побачення з графом?

Вірджинія скривилась від безглуздого домислу, вкотре мимовільно оббігши очима убогу, пів розвалену хатину, в якій і знаходитися небезпечно було.

— Швидше з розбійником, — не стрималась.

Він не так здивовано, як уважно придивлявся до неї, виловлюючи поглядом з півтемряви.

— Зацікавили… Продовжуйте.

"А що вже змінить напівправда?" — спитала себе.

— Я написала листа… графові. Лист начебто від розбійника, там сказано, що… Ви мене викрали й тримаєте тут.

— Нащо?

— Щоб граф приїхав, знайшов мене тут і… врятував. Це ж так романтично.

Придумувала на ходу й кривилась цим шаленим фантазіям, що звучали мов чисте безумство. Та раділа вже тому, що ніч приховувала вираз її обличчя.

— Романтично… — повільно протягнув розбійник, ніби пробував це слово на смак. — Аж цікаво подивитися, як саме рятуватиме вас від мене.

Він не намагався злякати, не пробував підійти, а голос з відтінком дивного говору, все більше обволікав і умиротворював. Вірджинія піддалася його омані. Страх відступав, зникаючи. Дихати стало вільніше.

— Вам краще піти, — видихнула вона, згадавши хто перед нею. — Вас можуть впіймати. Граф не сам приїде.

— А Ви, леді, аж так хвилюєтеся за мене? — він тихо посміхався, однак вона не бачила цього. — Не за свого графа, а за мене?

Вірджинія відкрила рота для відповіді, але стрепенулась від пирхання, що долинуло з вулиці. В цей самий час з підлоги почувся тоненький писк і навіть здалося, мовби щось торкнулося подолу сукні. Решту уява зробила за неї. Із зойком підскочила й вже не віддавала звіту власним діям.

— Тихо, Фіалко, — почула шепіт над головою, що перекрив гучні удари серця.

Зіщулилась. Рвано дихала й не могла стримати мимовільного тремтіння та не одразу зрозуміла, що відбувалося і де знаходилась. Руки зігнуті в ліктях і кулачки притиснуті до грудей, стали бар'єром між ними. А він обіймав. Безсоромно так обіймав, тулячи до себе.

Підняла очі. Жадібно вхопила повітря. Протест застряг в горлі й перетворився на обурливий писк. Сіпнулася й знову опинилася на відстані від нього, та до стіни більше не підступала, не ризикувала.

Важко дихала. Заспокоювалася. І, мабуть, вперше розгубила всі слова.

— Це… Це… — ніяк не могла сформулювати думку.

— Сміливо дивишся в очі розбійнику, але тремтиш від мишеняти, — підсумував він, мовби знав, які думки та страхи живуть в її голові.

Вона віддихувалася, нервово тулила долоні до грудей та досі відчувала на собі його дотик і навіть погляд. Чужі обійми, але… І з пам'яті кралось щось таке далеке, мовби призабуте, та вловити його ніяк не могла. Це відчуття блукало свідомістю, й вперто вислизало.

— Ми з Вами раніше не зустрічалися? — не стрималась. Голос здався чужим.

— А леді водиться з розбійниками й бандитами?

Вірджинія хоч і не бачила його, та могла заприсягтися, що посміхався.

— Звісно, ні. Але ж є й інше пояснення...

Пояснення, що знаходилося за межею розумного й було віддзеркаленням його припущення… І той безумний здогад краще було залишити при собі. На диво, навіть змогла промовчати.