7. Чого не бачать очі

Занурившись в обійми ночі, Вірджинія тихо прокрадалась стежкою, піднявши спідниці. Над головою нависало суцільне темне покривало з густих хмар, що повністю затулили місяць і зірки. В повітрі пахло вогкістю, свіжістю й сирою землею після недавнього дощу, із саду доносилися тонкі пахощі квітів. Ніч, як на замовлення.

Діставшись виїзду, дівчина поправила капюшон та озирнулась, але крізь густий туман не змогла розгледіти навіть одиноких вогників, що мали б світитися в деяких вікнах першого поверху.

Карета традиційно чекала її неподалік. По обидва боки від візника горіли ліхтарі, тьмяне світло яких вона й взяла за орієнтир. Прудко застрибнула на відкинуту для неї сходинку й опинилася всередині, втискуючись на сидіння поруч із Велері. Фейт, що сиділа навпроти, стукнула в стінку й екіпаж рушив з місця.

— В мене новини, — сповістила Велері, після звичного обміну вітаннями. — Вільям відвідав Уайтс й дещо дізнався.

— Не тягни, — підганяла Вірджинія, скинувши капюшон.

— Парі з твоїм іменем і справді було в тій їхній книзі, — продовжила Велері, — але сьогодні його там вже немає. Дивним чином зникло. Причому дійсно невідомо хто став ініціатором появи тієї ставки й найважливіше — чому вона зникла. Загалом подібне там вперше.

— Маячня якась, — подала голос Фейт.

— І не кажи, — погодилась Вірджинія та в пошуках опори обіперлась на спинку сидіння.

— До речі, вісім до одного, — посміхалася Велері. — Тобі майже не давали шансів уникнути шлюбу із Солсбері.

— Це й не дивує, — зітхнула Вірджинія. Питань ставало все більше, а відповідей не знаходилось.

Згадала, що не встигла розповісти подругам результат візиту до графа і в подробицях переповіла усе.

— Поводився так, ніби нічого не сталося. Зрозуміло, що не повірив, — підсумувала вона. Тоді подумала й продовжила: — Треба було хоч заплакати для більшої правдоподібності чи там спробувати втратити свідомість. Не змогла. Та чесно кажучи й не думала про таке, бо його байдужість викликала лише роздратування. Як і ті дивні натяки на перевірку. Треба ж додуматися до такого! — не вгавала вона.

— Просто відповів на твої дії, — не втрималась Фейт. — Погодься, ця ідея від самого початку божевільною була.

— То нехай знає, що я готова на все, лиш би не ставати його дружиною.

Вона відвернула голову до віконця. Зосереджено вдивлялася в темряву, ніби могла побачити там щось важливе.

— В мене є місяць, щоб це вирішити, — сумно посміхнулась. — Знайду спосіб якось уникнути цього шлюбу. Коли це я свого не добивалася? А якщо ні — завжди є безвідмовний запасний план.

— Впевнена, що не робиш помилку? — задумливо цікавилась Фейт. — Може він і не такий, як ти собі науявляла. Особливо судячи з твоєї розповіді.

— Коли він учора натяком нагадав, що моє життя залежатиме від нього, мені хотілося усміхнутися й подякувати за те, що дозволив остаточно розчаруватися в ньому. Він не мій і все… Я не знаю як вам це пояснити.

Карета повільно, але впевнено пробиралася вулицями міста. Фейт раз у раз зазирала у віконце, придивляючись до краєвиду й зрештою визначила, що вони вже поблизу місця призначення.

Заметушилися. Надягли маски, приводячи до ладу костюми.

— Якщо хтось впізнає, — почала Велері, натягнувши на голову койф[1], — нас вже не врятувати.

— Пізно про таке думати, — відказала Вірджинія, коли карета стишила хід.

— Мені взагалі нема чого втрачати, — мовила Фейт, знаючи, що ніяке заміжжя їй і близько не світить.

— І мені, — підхопила Вірджинія, натягаючи капюшон.

— А я таке пропустити просто не змогла б, — розцвіла усмішкою Велері.

Екіпаж зупинився неподалік потрібного їм місця. Ближче їхати не наважилися, щоб не викликати підозр. Все ж таки карета серед простого люду сприймалася транспортом для занадто зніжених.

Порозправляли простенькі сукні й пішли на світло, звуки музики й гучних веселощів.

— Дівчата, — задоволено почала Вірджинія, — наше завдання на сьогодні — віддатися у владу затаєних поривів, від душі повеселитися й обов'язково станцювати алеманду[2]. Мені, наприклад, дуже хочеться дізнатися чи правда від цього танцю настільки паморочиться голова і затьмарюється розум.

— І костюми в нас те що треба, — тихо всміхалась Велері, роздивляючись подруг у тьмяному освітлені та відблисках вогнів. — Дві пастушки й розбійниця.

— Бачили б ви Ханну, коли я сповістила, що мені треба зшити костюм розбійниці, — всміхнулась спогадам Вірджинія. — А коли повідомила, що й бриджі одягну під спідницю, вона взагалі втратила дар мови.

Велері вкотре оцінювально пройшлася очима її фігурою.

— Цікавий вибір — не посперечаєшся. Ще й символічний такий…

Громадський бал являв собою найбільший танцювальний майданчик міста просто неба. Натовп веселився. Костюми рябіли різноманіттям. Але Вірджинії здавалося, що найбільше тут копіювали саме розбійника, хоча відтворити його костюм з точністю мало в кого виходило.

— Не випускаємо одна одну з поля зору й при потребі приходимо на допомогу, — настановляла Фейт, коли вони опинилися серед костюмованого натовпу. — На розваги маємо декілька годин. Як тільки годинник на вежі проб'є північ, зустрічаємося біля входу. І ще, леді, про манери забуваємо, як і про вимову. За можливості краще мовчіть, щоб менше привертати увагу.

Вони розбрелися натовпом, стараючись триматися на незначній відстані.

Спочатку відчували себе не у своєму середовищі. Ніяк не могли пройнятися атмосферою веселощів та вседозволеності, що панувала навколо, а потім були й народні танці, які не танцюють леді, й веселощі, які не личать аристократкам.

Вірджинія, схопившись за руки невідомо з ким, веселилася так, як ніколи раніше. Від інтенсивного вертіння дійсно відчувала запаморочення. А тоді той хлопець чи чоловік навіть пробував завести з нею знайомство. І тікаючи від його настійливості та надмірної уваги, відійшла вбік, ховаючись в тіні.

Маска сповзала й вона старанно затягнула зав'язки, бо навіть серед цього натовпу знайшовся б той, хто зміг впізнати у псевдорозбійниці доньку графа.