11. Полювання на долю

Вірджинія встала ні світ ні зоря і клювала носом перед дзеркалом поки Ханна намагалася дати раду її волоссю. Не допомогло ні вмивання холодною водою, ні добре зашнурований корсет, ні туга зачіска, у якій відчувалась ледь не кожна шпилька. Повіки злипалися, їй доводилося раз у раз потирати очі й фокусувати погляд, вдивляючись у власне сонне зображення. Всього декілька годин сну після чергового виснажливого балу давалися взнаки й побороти цей стан ніяк не удавалося.

Закінчивши із зачіскою, служниця пішла готувати від'їзд, а до неї у кімнату впливла Кетлін. 

За вікном крізь непроглядну темряву лиш починало прокльовуватися щось смутно схоже на світання, а молодша сестра іскрила такою бадьорістю й енергією, що дивлячись на неї, можна було подумати, начебто живе якимсь іншим життям. Хоча насправді, вона й тих декількох годин сну не бачила, бо хвилювання перед задуманим та невгамовна уява так і не дали їй зімкнути повік.

— Для ранкової прогулянки так не виряджаються, — зітхнула Вірджинія, обслідуючи очима розкішний наряд з настільки пишними спідницями, що ті зайняли весь простір навколо неї. Десь на краю свідомості прошмигнула думка, що запхати цю всю помпезність у карету буде не так то й легко. І підтиснувши вуста, із задумою похитала головою, примовляючи: — Добре хоч мама не бачить цих твоїх старань, інакше б не відпустила нас зі служницями.

— Вона ж Мері відсилає, а та не спустить з мене очей, все доповість: кожне слово, жест і дію.

— Лише те, що ми захочемо, — уточнила Вірджинія й нахилившись до дзеркала поплескала себе по щоках, широко розплющивши очі. — Все вдасться.

Кетлін усміхнулася цій упевненості, якої їй самій так не вистачало й підійшла ближче, спіймавши у дзеркалі й своє відбиття.

— Мушу мати приголомшливий вигляд, щоб залишитися у його пам'яті найяскравішим спогадом, — пояснила вона й прилаштувавши руки на талії, крутилася в різні боки, роздивляючись себе. — Свого часу мадам де Помпадур діяла схожими методами й стала визнаною фавориткою короля Франції.

— Навіть не питатиму де ти це почула, — втомлено мовила Вірджинія після чого з її вуст зірвався чи то стогін, чи то зітхання й вона потяглася на край столика за рукавичками. Діставши, взялася ліниво одягати їх, додавши: — І сумніваюся чи взагалі правильно розумієш слово "фаворитка".

Те, що сестра влучила в ціль, говорило само за себе, та Кетлін швидко поборола збентеження й замріяно усміхаючись, продовжила:

— Вона потрапляла йому на очі у найпрекрасніших сукнях, з'являючись неподалік мисливських угідь де той полював. Щодня неквапливо прогулювалася дорогою або сиділа у яскравій кареті, що контрастувала із вбранням…

Кетлін встромила очі в цятку-завиток на різьблені рами дзеркала й примруживши очі з головою пірнула у мрії, уявляючи описану картину. Звісно, замість короля там фігурував Генрі, а роль тієї фатальної красуні належала їй…

— Отямлюйся, Кет, — розвіяла ті фантазії Вірджинія, опинившись на ногах. — Час полювати на твого Генрі.

— Ні, — та усміхнулась ще ширше, зустрівшись очима із сестрою. — Полювати на долю.

Екіпаж плавно погойдував, заколисуючи й Вірджинія навіть примудрилася досипати дорогою, прихиливши скроню до оббитої парчею стінки, в той час, як Кетлін все помітніше нервувала, невідривно стежачи у віконці за затуманеними краєвидами. 

Майже тиждень минув після її знайомства з Генрі, за цей час вони не перетиналися й часом їй здавалося, що при зустрічі він вже не впізнає її. А план полягав у тому, що впізнати все ж таки мусив, інакше… Такого варіанта не передбачалося.

Гайд-парк зустрів їх похмурою тишею, яку роздирали лише крики птахів десь у верховітті. В настільки ранні години у парку не було ні екіпажів, ні вершників, але сестри знали, що тут відбувалася дуель, на якій Генрі Бріджес був одним із секундантів. Саме це й привело їх сюди вдосвіта.

Вимощена широка дорога, що вела вглиб парку, освічувалася масляними лампами, які щоранку та щовечора запалювали й гасили доглядальники й це трохи підсвічувало шлях. Оскільки густий туман, що клубочився над землею, не надто сприяв прогулянкам.

Від лісу, розкинутого праворуч, відчутно тягнуло прохолодою, та Кетлін одразу віддала служниці теплу накидку, бо не для того старалася, щоб приховати усю красу. Натомість узяла з її рук кошик із нарізаними овочами та зерном. Основна легенда: приїхала до озера погодувати птахів.

Все йшло згідно з планом. Як тільки відійшли на достатню відстань від залишеного при в'їзді екіпажу, Вірджинія вдала, що невдало ступила й накульгуючи дісталась найближчої лавки.

— Кет, ти йди, — почала вона зі стогоном, награно кривлячись, — погодуй там лебедів, качок. Я посиджу тут. Не повертатися ж нам з їжею.

Обидві служниці рушили за Кетлін.

— Мері! — обурливо окликнула одну з них Вірджинія. — Ти мене тут саму зібралася лишити?

Дівчина зупинилася. Вертіла головою, розриваючись між наказом та обов'язком, але невдоволення старшої Вільєрс стало вирішальним, схиливши терези на її бік.

Тим часом Кетлін відійшла на достатню відстань і сповістила Ханну, що далі піде сама. Дісталась крутого повороту та причаїлась, залишаючи позаду черговий ліхтар. Нервувала ще дужче, міцніше стискуючи пальці на ручці кошика й у спробі відвернути увагу роздивлялася різані овочі та зернята, навіть рахувала їх. Зрештою ці думки перервав стукіт кінських копит, пришвидшуючи серцебиття.

Вичекавши, поки він достатньо наросте, глибоко вдихнула, набираючись хоробрості та вигулькнула з-за повороту, запізно виявивши, що все ж перестаралася. На неї галопом мчались вершники. Гучний зойк зірвався з губ і на коротку мить здалося, що у темних очах коня, побачила своє перелякане відбиття.

Зіщулившись від страху, вона міцно стулила повіки, намертво вчепившись в кошик.

Виявилося, що не граціозно випливла на дорогу, як планувалося, а вишмигнула з-за повороту у тій своїй світлій сукні, мов та примара з туману і кінь, що летів на неї, ледь на диби не став. Якби не вправність вершника, який все ж таки виявився Генрі Бріджесом, біди було б не уникнути.