Підкори мене

Глава 2. Шкала ненависті

Глава 2. Шкала ненависті

 

«Любити за щось не можна. За щось можна тільки ненавидіти.»

Володимир Візоб.

 

***

Яніна

– Ой, Яніно, не зарікайся, – посміхається подруга, жуючи своє тістечко та дивлячись на мене, – як ти знаєш, від ненависті до кохання…

– Марино, попрошу тебе!

– Все! Мовчу, мовчу, – хихоче.

– Розкажи краще про себе. Що нового сталося за цілий місяць, що не бачилися? Як навчання? – змінюю тему.

Марина, як і завжди, виглядає чудово. Довге каштанове волосся, що переливається на сонці, зараз виблискує у сонячному світлі через вікно кав'ярні. Гарно одягнена, світло рожева атласна сукня їй дуже личить до загального зовнішнього вигляду, а подруга завжди вміла чудово одягатися і відповідно до моди. 

Чого не скажеш про мене. Кінець травня, майже літо надворі, а я у сірому брючному костюмі, який відповідає офісному стилі компанії. От ненавиджу я форму! Працювала б офіційно, вже давно б відмінила ці форми та дозволила людям одягатися так, як їм хочеться. Двадцять перше століття, зараз стільки модного одягу (тим паче сама можу його проектувати відповідно до всесвітніх модних тенденцій!), а я повинна бути сірою мишкою і носити свої улюблені сукні лише на свята або в клуби. 

– Чудово. Сподіваюся отримати червоний диплом, – відповідає подруга.

– Ну хто б сумнівався? – хмикаю. – Мені б он хоч якийсь отримати, – кручу носом.

– Звідки песимізм? – здивовано питає. – Останній курс – фактично, останній крок. Хто тобі не дасть диплом, а відрахує з університету?

– Якщо практику мені не зарахують, то диплому мені не бачити, як власних вух, – кажу приречено.

– А хто ж тобі її має зарахувати?

– А вгадай, – дивлюся на подругу, видаючи поглядом усе своє незадоволення.

– Невже…

– Ага, – киваю.

– ...Владислав Волков? – здогадалася з мого вигляду та скорченої гримаси.

– Так, дорогенька, ти вгадала.

– Слухай, оскільки він твій начальник, то ти ж можеш використати всю свою харизму та спрямувати її в потрібний для тебе напрямок, – пропонує мені, примруживши очі, та, здається, не відає, що саме.

– Я не розумію… це переді мною Марина сидить? Та, яка ніколи хабара не дасть ні за один іспит, все складе сама та ще й доведе, що за одну ніч реально підготуватися до заліку, бо систематично все вчить? Бачила б тебе зараз Аріна, точно не впізнала б, як і я не впізнаю.

– Так, це я, – весело посміхається. – Але повір мені, інколи потрібно використовувати всю свою чарівність на свою ж користь, – підморгує.

– І хто ж тебе так зіпсував, що ти такою стервою стала? 

– Життя, – сумно відповіла.

– Оу… – здивовано протягую.

– Ей, ти там не подумай, що я з викладачами сплю. Це я помічала у моїх одногрупниць, – викрутилася. Та ще й так гарно.

– Зрозуміло, – промовила, та щось я геть їй не повірила.

Ми задумалися з нею кожна про своє. Я пила каву та міркувала про те, що всього-на-всього тиждень залишився до кінця практики і тоді матиму змогу здобути диплом та виїхати з країни. Хочу спробувати свої сили та отримати гарну роботу модельєра за кордоном. Звісно, там і перспектив більше, і можливостей. А тут що я матиму, якщо залишусь? 

Звичайно, мені пропонували перспективний договір на п'ять років із компанією «My Dreams». Також говорили, що завдяки моїй креативності мене одразу заберуть після університету на роботу в дану компанію навіть без досвіду роботи. Вони бачать у мені талант, а це головне. Проте я не бажаю співпрацювати з цією фірмою. Бо власник її… Владислав Волков… а він надто неприємний чоловік і дратує мене до чортиків. 

Більше таких великих компаній у модельному бізнесі я не знаю по всій Україні. Здається, що «My Dreams» – найбільша з усіх можливих. Принаймні, я це постійно чую з телевізійних новин… як і його самого бачу там.  Тож потрібно тікати, бо він мене доведе… до гріха.

Лише тиждень треба пережити… найважчий тиждень та найважливіший для компанії. У середу відбудеться показ мод моїх моделей. Дуже хвилююся, бо це перші мої важливі проекти. Я довгий час їх переробляла, психувала, все ніяк не могла отримати бажаний результат. Проте, як його здобула, дуже була задоволена своєю роботою. А до праці я завжди ставлюся відповідально та педантично, щоб головне мені подобалося. Мабуть, це справді щастя, коли так любиш те, що робиш.

Хід моїх думок перервав чоловічий голос, який бажала б ніколи не чути в житті. Я його не просто ненавиджу… я його зневажаю… Він отруїв моє життя… і я цього йому ніколи не пробачу.

– Ось ти де, дорогенька. А я тебе шукаю на робочому місці, – прозвучали владні нотки з неприхованим холодним тембром.

Стоїть такий діловий, у чорному костюмі. Я не бачила його іншим, але він щодня змінює костюми. Ідеально поголене обличчя з правильними формами, волосся коротко стрижене. На лівій руці годинник,  надто дорогий, а йому ж лише двадцять вісім років. Звідки така любов до грошей? Від татка! Його батько передав йому половину компанію, а сам керує іншою половиною.



Рина Мир

Відредаговано: 26.01.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись на передплату