Підкорити боса за 60 днів

Глава 8

Перед прибуттям поїзда я поспішила переодягнутися у сукню, тому на перон вийшла вся така правильна і скромна. Готель знаходився недалеко від вокзалу, тому нам не знадобилося навіть таксі. Відзначившись на ресепшені, ми попрямували в наші шикарні (сподіваюся на це) апартаменти, а я все більше турбувалася, як зможу провести цілих дві ночі в одному номері з майже незнайомим чоловіком.

Як і було зазначено на сайті, люкс складався з двох кімнат. Іншими словами, нам дісталися не дві спальні і загальна вітальня, а спальня і вітальня, тобто всього дві кімнати! І щоб потрапити зі спальні в суміщений санвузол неодмінно доведеться пройти через вітальню! Що за єресь взагалі... І це люкс?! Мені необхідний особистий простір, потрібна власна кімната, через яку серед ночі не буде шастати незрозумілий суб'єкт, та й я сама не хочу йти до вбиральні повз сплячого стороннього чолов'ягу!

«Це всього лише робота, робота!» – нагадала я собі, прикидаючи, яку з двох кімнат виділить мені шеф.

За логікою речей він тут головний і за все платить, значить, у спальні на величезному двоспальному ліжку бути саме йому. Мені ж дістанеться розкладний диван у вітальні. Справедливості заради треба відзначити, що дуже пристойної якості і зручний. А ще тут є балкон...

– Розташовуйтеся у спальні, я буду у вітальні, – несподівано запропонував головний.

Треба ж, бос вирішив проявити галантність?! Глянувши в бік монструозного ліжка, до якого вели три сходинки (воно стояло на спеціальному постаменті), я покірно сказала «Добре» і радісно погупала в розкішну кімнату. О, тут і замок на дверях є. Чудово просто! Головне – не пити на ніч багато, щоб не довелося бігати по нужді.

Розпакувавши речі, я прямо в одязі повалилася на застелене ліжником ложе й прикрила очі. Як зручно! Не дуже м'яко, але і не надто твердо, просто ідеально. Все, не хочу вставати до самого ранку.

– Леоноро Михайлівно, – у двері делікатно постукали. – Одягніть що-небудь ошатне і виходьте.

– Н-навіщо? – насторожилася я. – Ми зустрінемося з паном Борисовим?

– Все дізнаєтеся у свій час. Одягайтеся, чекаю.

Тек-с, хтось вирішив покомандувати... Ненавиджу невідомість! Що ж там задумав дорогоцінний керівник? Знехотя сповзла з ліжка і попрямувала до шафи. Добре, що я захопила з собою пару симпатичних суконь на випадок неформального походу до ресторану. Сьогодні зупинила вибір на фіолетовій з іскорками, як раз кольору ночі, яка потихеньку вступає у свої права. Волосся, яке цілий день було підібране, приємно вилося, так що я його розпустила по плечах.

Хвилюючись, вийшла у вітальню і застала шефа в чорних брюках і такого ж кольору легкій сорочці з вишитим коміром. Від чоловіка навіть здаля долинали пахощі терпкуватого парфуму, і якби я не була впевнена, що цього не може бути, то подумала б... що ми збираємося на побачення.

– А-а-а... чи далеко ми йдемо? – я внутрішньо горіла від цікавості.

– Я ж казав, що ви можете розраховувати на винагороду, – нагадав Руслан Володимирович. – А своє слово я завжди тримаю.

Угу, знаю я, як ти слово тримаєш. Так тримав слово, дане моїй сестрі, так тримав, що вона ледь з вікна не вистрибнула, щоб заглушити біль розбитого серця.

– І що ж це за винагорода?

– Приємний вечір в моїй компанії, звичайно ж! – видав керівник, потім (мабуть, оцінивши моє скисле обличчя) посміхнувся: – А якщо серйозно, то відведу вас у плавучий ресторан. Це навіть краще, ніж ресторанчики на березі моря. Замовите собі все, що забажаєте.

О, а ось це вже звучить заманливо.

– Тоді ведіть, пане начальнику, – я не змогла стримати посмішку. – Від такої нагороди я точно не відмовлюся.

 

Плавучим рестораном виявився корабель (не знаю, як точно називається ця посудина, чи то величезна яхта, чи ще як), на борту якого гордо красувався напис «Адмірал». Палуба була обладнана як шикарний танцювальний зал та оформлена у бордово-золотих тонах. Все виглядало дуже і дуже дорого, мені на таке повік не заробити. Нас провели до столика біля борту і подали меню, від цін закрутилася голова. Я поринула у вивчення різноманітних написів і розглядання спокусливих картинок.

– Що будемо замовляти? – повернув мене до реальності керівник. – Вже визначилися?

«Устриці!» – хотіла пожартувати я, але вирішила не дратувати гусей. Оскільки шеф дозволив ні в чому собі не відмовляти... То я замовлю, так замовлю, що він повік не розплатиться!

Про що там я тільки читала і навіть не мріяла спробувати? Фуа-гра, лобстер, жаб'ячі лапки... Ні, лапки це вже перебір, тим паче ми ж не у Франції, а ось лобстер (краще два, хоча гаразд, почнемо з одного) і гусяча печінка... Так-с, що ще? О, мармурова яловичина... трюфеля... мідії у лимонному соусі... І заполіруємо грецьким салатом.

Президент з незмінною легкою усмішкою стежив, як я роблю замовлення, і в свою чергу теж вибрав лобстера, запечених королівських креветок і ще пару страв з хитромудрими назвами. В якості напоїв ми взяли якісь незрозумілі лимонади, алкоголь перед майбутніми переговорами, ясна річ, брати не стали, хоча мені так і кортіло замовити яке-небудь дуже дороге шампанське або винце.

В очікуванні замовлення я роздивлялася навколо і незабаром геть забула і про їжу, і про співрозмовника, насолоджуючись приємною погодою та шелестом хвиль, які тіснилися у борта. Ніч, міріади вогнів, вітер у волоссі і море, скрізь море... Це було так гарно, так... А як дихалося легко!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше