Глава 9

Наш із шефом ранок почався о сьомій годині. Коли я, делікатно постукавши, вийшла у вітальню, там нікого не було, а ліжко виявилося вже зібраним. З ванної кімнати доносився шум води. Незабаром на порозі показався президент у спортивних штанях і футболці і з рушником на плечі. Зараз чоловік виглядав таким домашнім і... жахливо милим. Неформальний одяг, волосся у фігурному безладді, на обличчі блищать крапельки води...

Я, до речі, виглядала настільки ж неформально, як і він: умиватися прийшла в шортиках і маєчці, що використовувала в якості ночнушки. Так-так, тих самих, в яких їхала у поїзді. Керівник пройшовся по мені повільним і злегка тягучим поглядом, а потім відступив, даючи дорогу.

– І вам добрий ранок, Леоноро! – бос витер з обличчя залишки вологи.

Ну так, чого це я мовчки стовпом стою? За статусом повинна була привітати шефа першою.

– Добрий, Руслане Володимировичу.

Не знаючи, що ще можна сказати, скоріше зачинила двері ванної кімнати, відгороджуючись від президента, і залишилася віч-на-віч з пануючим тут ароматом його лосьйону. Так, зустрічати ранок з чоловіком і бачити його ТАКИМ мені незвично. Я ніби за заборонені дверцята зазирнула. Зізнаюся, це було дуже хвилююче. І якщо б мій керівник не був останньою сволотою, я б навіть насолоджувалася поїздкою і всім, що відбувається.

Закінчивши з ранковими процедурами, минула вітальню, де бос вже розклав на дивані одяг, який збирався одягти, повернулася до своєї кімнати і теж розворушила гардероб. На майбутні переговори вирішила одягнути світло-сіру сукню з білим коміром, яка була витонченою, «діловою» і чудово підкреслювала фігуру. Від пучка на голові відмовилася. Волосся підкрутила на кінцях і підколола таким чином, щоб вийшов укорочений хвіст. Зайва строгість нам сьогодні ні до чого, будемо брати чарівністю. І самого шефа, і наших потенційних клієнтів.

Близько восьмої ми з Арсеніним вирушили снідати. Я гадала, він замовить їжу в номер, але ні, вирішив мене «вигуляти» і повів у ресторан готелю, за традицією розташований на першому поверсі, де ми ще раз обговорили концепцію майбутньої зустрічі, паралельно насолоджуючись тостами, тонкими скибочками бекону і «яєчнею в конвертах».

– Ви вибрали правильний образ – шеф пройшовся по мені поглядом і відпив черговий ковток запашної кави. – І одяг, і зачіска, і макіяж... Якщо і поводитися будете правильно, у пана Коростишевського мало шансів встояти. А якщо не встоїть він, Борисов теж.

– Отже, я – один з козирів? – навіть не знаю, чого в мені було більше, радості чи здивування.

– А чому б і ні?! – повів плечима він. – Чоловік охоче йде на контакт з привабливою жінкою, а якщо вона ще й розумна... Тільки тримайте себе в руках і не намагайтеся підім'яти наших майбутніх співрозмовників під себе (ні словом, ні ділом). Ось цього вони точно не оцінять.

– Думаєте? – не втрималася від посмішки я.

– Упевнений. Тим паче мені б не хотілося потім їхати в поліцію, де з них будуть знімати побої та інші сліди, залишені вашими... делікатними ручками.

Ну так, Арсен не втомлюється нагадувати мені Тараса при кожній нагоді. Що ж, тим краще, може, і сам утримається і не буде розпускати руки, раптом що.

Була за п'ятнадцять хвилин дев'ята, коли ми, повернувшись до номеру за ноутбуками і всією необхідною документацією, увійшли до спеціально виділеної для нас кімнати-переговорної, де, провівши всі необхідні приготування, радо зустріли чотирьох чоловіків.

Двоє з новоприбулих були нашими потенційними клієнтами, а ще двоє – їх помічниками, фахівцями з юриспруденції. Ми з собою юристів не брали, тому що сам Арсенін мав юридичну освіту і лише з другої вищої був маркетологом. Так, ось такий у мене крутезный бос. Якщо б ще й людиною виявився хорошою...

Коростишевський відчував себе господарем становища (та і господарем міста, якщо так поміркувати). Представницький і дещо гордовитий Ілля Миколайович володів густою темною шевелюрою з посрібленими скронями і високим зростом. Пан Борисов був десь на голову нижче і міг похвалитися хіба що пивним животиком. Ігор Валерійович, верткий і нишпорливий, підлаштовувався під ситуацію і плив туди, куди дув вітер, готовий у будь-який момент змінити напрямок. Саме таке в мене склалося про нього враження, яке повністю відповідало тому, що розповідав про Борисова шеф.

Дороговказною зіркою для Ігоря Валерійовича багато в чому був саме Ілля Миколайович, він часто схилявся до нього, радився, щось питав. А ще Борисов був дамський угодник. Кілька моїх усмішок під час презентації, адресованих персонально йому, значно пом'якшили підозрілість чоловіка. Ще кілька я надіслала пану Коростишевському, який виявився більш стійким до жіночим чар, але не встояв від професійних.

Я все чітко і зрозуміло розклала по поличках, ніде не збилася і не помилилася, відповіла на кілька питань, а потім переадресувала естафету керівнику, який і продовжив розмову в більш складній площині, погоджуючи деталі і терміни. Зізнаюся, змусив мене Ілля Миколайович понервувати. Сумнівався, поглядав то на мене, то на Арсеніна, черговий раз дивився у документи, радився з юристом і знову сумнівався.

А ми з шефом продовжували постачати йому всю необхідну інформацію, мотивували статистикою і перетягали на наш бік моїми посмішками. Тепер вже не відкритими, а стриманими, навіть трохи загадковими, які обіцяли куди більше, ніж я готова була запропонувати. Власне, так і має посміхатися жінка, коли хоче домогтися своєї мети. Загалом, під натиском наших доводів Коростишевський таки здригнувся і погодився на співпрацю.