Перегорни сторінку

2.

Три роки потому

 

- Ліль, прошу, не відмовляйся одразу! - навпроти мене сідає моя найкраща і єдина подруга Діна і робить погляд як у котика з мультфільму. 

- Добре, одразу не буду. - наливаю в чашки кипяток і розмішую ложкою. Одну чашку ставлю перед дівчиною, а іншу біля себе. Повертаюся за свій робочий стіл і розглядаю Діну.

Вона у мене просто красуня. Блондинка з великими голубими очима. Я все ще вдячна долі за те, що познайомила мене з нею три роки тому. Якби не ця дівчина.. навіть не знаю, що зі мною було б… 

- Так не підходить! - бурчить, розмішуючи каву в чашці. - Тобі потрібно розвіятися та відпочити. Невже вигляд книг все ще тобі не набрид? Мене лише ця сіра бібліотека і запах сирості вводить в депресію. 

- А мені тут подобається. - відповідаю абсолютно щиро. 

Насправді ця сіра старенька бібліотека свого часу стала моїм спасінням. Тут я знайшла спокій і нарешті видихнула з полегшенням. 

Коли три роки тому сталася та жахлива аварія мій світ перевернувся з ніг на голову. Андрій помер, а я залишилася жити з важким  тягарем на серці. І все б нічого, всі ми потрапляємо в подібні ситуації, коли помирає хтось дуже близький та дорогий. Тільки от в мене все було трохи по-іншому. 

Батьки  Андрія з'явилися до мене в палату вже наступного дня. Напевне їх бліді від горя обличчя я буду пам'ятати ще довго, як і мертвий погляд їх сина та капоті машини. 

Мати гірко плакала, а батько дивився на мене так, наче це я причина усіх їх бід. Мене звинуватили у смерті Андрія. Сказали, що я сіла за кермо п'яною, хоча тієї ночі я зовсім не пила. Навіть аналіз крові не змінив їх думку.

Я не ображалася, тому що розуміла, як боляче їм було. Та коли вийшла з лікарні і почалися цькування з боку друзів Андрія, зрозуміла, що мій кошмар тільки починається. 

В універі мене назвали вбивцею, зі мною більше ніхто не спілкувався. Я стала ізгоєм, і ніхто не хотів розуміти, що і мені було не легше. 

Я не хотіла, щоб Андрій помер. Не хотіла щоб все сталося саме так. Клята погода, і його п'яні домагання.. Тільки я знала правду, як усе було насправді. Шкода лише, що мою версію подій ніхто не хотів слухати.

Довелося залишити університет, тому що у мене більше не було сил бачити ці погляди та слухати нашіптування за спиною. Хтось розпустив чутки, що я навмисне спричинила цю аварію, тому що дізналася про численні зради Андрія. І саме смішне те, що зради дійсно були, тільки дізналася я про них вже після смерті хлопця.  

Та якщо я думала, що залишивши навчання щось зміниться, то сильно помилялася. Образи та навіть погрози сипалися в бік моєї матері і навіть молодшої сестри, котрій всього п'ятнадцять. 

Так тривало майже пів року, а тоді я наважилася на радикальний крок. Не могла більше дивитися на те, як плаче моя сестра, і як мовчки тримає все в собі моя мама. 

Я залишила рідне місто зі стійким бажанням більше ніколи сюди не повертатися. Біль нікуди не зникне, поки навколо будуть ті, що не дадуть забути. 

Прихопивши все найнеобхідніше, я обрала  місто в західній Україні, де мене точно ніхто не шукатиме. Мама проводжала мене зі сльозами на очах, але не просила залишитися. Сама чудово зрозуміла, що це єдиний вихід. 

Тернопіль зустрів мене доволі привітно. Тепле сонце зігрівало шкіру і складалось враження, що тут я можу повернутися до нормального життя. І я повернулася, якщо можна це так назвати. Перевелася в університет сюди і оселилася в гуртожитку.

Саме Діна стала моєю одногрупницею і чомусь ми одразу знайшли спільну мову. Її цікавило чому я така замкнута та сторонюся людей, а я ще довгі півроку тримала в собі цю таємницю. Боялася, що вона не зрозуміє, буде зневажати.

Тільки от Діна цього не зробила. Коли я просто не витримала цього емоційного давлення, вирішила усе їй розказати. Дівчина була першою, хто встав на мій бік у цій історії. Вона забрала мене до себе з гуртожитку і з того часу ми разом знімаємо житло. 

- Ліль, прошу тебе. - зітхає Діна та накриває мою руку своєю. - Ти втекла від минулого. Розпочала нове життя. Може досить вже себе картати? Ти молода, красива дівчина! Потрібно продовжувати жити, а не закопувати себе живцем. Ну правда, ця смердюча бібліотека явно не місце для такої як ти.

Мені не було чим заперечити. Я спеціально обрала це місце для роботи, тому що приходили сюди лише діти та похилі люди. Бібліотека доживала свої дні і вже скоро її напевне закриють. Та мені тут добре та спокійно. Можливо тому, що тут ніколи не з'являться ті люди, з мого минулого життя, і не пригадують мені про те, від чого я тікаю уже стільки років. 

- Хто ще їде? - сама не розумію чому це запитую. Я не збираюся нікуди їхати і це факт. Мене більше не приваблює море, краще вже тут проведу усе літо. 

- Ми з Марком. - Діна миттєво оживає і підбирається уся. Схоже, думає що на правильному шляху. - Оля з Ромою, Настя та Ніка.

Марк-це хлопець Діни. Вони разом уже більше року. Він єдина особа чоловічої статі з якою у мене більш-менш нормальні відносини. Діна розповіла йому про мене, тому хлопець спілкується зі мною доволі мило. 

Оля та Рома, ще одна пара. Вони спільні друзі Діни та Марка. З ними у мене немає жодних відносин. Так, бачилися кілька разів. А ще двійнята Настя та Ніка, от їх я щиро не люблю. Занадто високомірні, і часто називають мене дивною позаочі. Та вони подруги Діни, тому сказати щось проти них я не можу. 

- Весела компанія. - хмикаю та роблю ковток кави. 

- Ліль, я буду поруч, обіцяю. - Діна налаштована серйозно. Ну а я навіть не уявляю наш спільний відпочинок на березі моря. Хоча, збрешу якщо скажу, що не хочу поїхати. Мені потрібен цей відпочинок, щоб провітрити голову та нарешті вилізти з цієї затхлої бібліотеки.

- Я не знаю, Дін.. - зітхаю, і відчуваю як всередині розпочинається боротьба. 

Це погана ідея! Чуєш, погана?!

Мені варто повертатися до нормального життя. Не можна вічно ховатися під панциром. Минуле в минулому, а я жива… Принаймні моє тіло.. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше