4.

Виклик? Круто. Догралася. Що тепер робити? Вероніка насупилася, намагаючись надати обличчю дуже грізного виразу, а голос наповнити холодом, щоб покласти край будь-яким заграванням.

— Йди геть! Не наривайся, доки я ще добра. Але можу і поскаржитися, якщо не відчепишся.

— Ромчик? Пощастило ж дурневі... — Сашко наче все більше хмілів, прямо на очах. Або припинив стримуватися.

— Якщо знаєш, тим більш, чого лізеш?

Він зіщулився:

— Не розмовляй як вчителька. То що, покажеш, як правильно цілуватися, чи лише дурно базікати вмієш?

— А чим ти заслужив на таку честь? — презирливо кинула Вероніка. — Я тобі в репетиторки не наймалася!

— Так і я ж тебе за язика не тягнув! Слово вилетіло! Похвалилася, а тепер у кущі? Гм... не в тому сенсі... Намагаєшся злитися. Боїшся! Колінки аж трусяться! Ти — всього лише дрібне самовпевнене дівчисько, яке, крім підручників нічого в житті не бачило! Чи ні?

Вероніці дуже сильно кортіло вдарити нахабу. Але тоді він точно схопить її за руку. І не вирвешся. А кричати... все ж соромно. От якщо справді поцілувати, Сашко очманієте, і вона встигне втекти. Не посміє він бігти за нею в школу, там охорона. А посміє, йому ж буде гірше!

Майже не усвідомлюючи, що робить, аби лишень він швидше замовк, Вероніка подалася вперед і дуже сердито і одночасно пристрасно затулила залицяльникові рот поцілунком. Сашко не просто очманів, а завмер соляним стовпом. Знову відштовхнувши Моторного двома руками і озираючись, куди краще бігти, Вероніка побачила в двох кроках від них на доріжці Ромку. Блідий наче привид в світлі місяця він дивився на неї... і таких очей у коханого вона ще ніколи не бачила.

— Ромчику! — Вероніка з полегшенням кинулася до нього, одночасно холодіючи і міркуючи, що він щойно побачив. І насилу стримувалася від фрази: «Це зовсім не те, що ти думаєш!»

— Ромчику, рятуй! Причепився, проходу не дає! Я вже на допомогу хотіла кликати, а тут ти... Слава Богу!..

— Не помітив, щоб ти потребувала жодної допомоги, — крижаним тоном процідив Роман і злегка повів плечем, ухиляючись від дотику розгубленої дівчини. — Знаєш, як в тому анекдоті про маніяка...

— Ти не зрозумів! Це не те... Ми посперечалися... — безпорадно намагалася підібрати якісь слова, щоб утримати його, Вероніка.

— Йди. — Він не відштовхнув її грубо, просто підняв лікоть як перешкоду.

— Куди?! Я тебе шукала! Де ти пропав?

— Ти мене знайшла. Тобто, я знайшов... Загалом, вибач, що прийшов надто рано і завадив вам. Продовжуйте.

— Дурень ти! — в серцях крикнула Вероніка, безсило стусонувши його по руці, об яку, наче об заговорений щит недовіри розбивалися всі її почуття. — Нічого ти не розумієш!

— Ти права. Проте за останні п'ять хвилин я значно порозумнішав. Шкодую... багато знаєш, погано спиш! Але з іншого боку... Краще вже знати. Йди! До ранку часу багато, ви ще все встигнете.

— Що? — тупо запитала відмінниця. Спекотної літньої ночі у неї всередині все замерзло і почуттів майже не залишилося.

— Те, про що мріють багато хто на випускному. Знову вибач, що завадив.

— Ромчику! Стій!.. Ромчику!..

Він пішов, не озираючись.

А вона не мала сил зупинити його, лише плакала і намагалася задушити клубок гадюк, що рвалися зсередини. Рідкісний випадок, коли Вероніка не знала, що сказати, не знала, як відповісти на кривдне звинувачення. Мерзенний боягуз Сашко так намагався триматися в тіні й злитися з деревами, що вона навіть не помітила, як він розчинився. Гадина! Боягуз! Невже не міг сказати, що сталося насправді?! А непохибний Ромчик, невже не міг сам здогадатися?! От з чого, з чого раптом стала б вона цілуватися з кимось, якщо любить тільки його, дурня такого?!

Але чомусь Вероніка ніяк не могла побігти за ним і все пояснити. І вже зовсім не могла зараз зізнатися, що любить його. Хоча вважалося, що у взаємних почуттях для них обох жодної таємниці немає, і вони не дозволять таким нісенітницям все зруйнувати.

Проте спроби пізніше додзвонитися коханому не мали користі, Роман не брав слухавку. На смс-ки глухо не відповідав. Можливо, видаляв, не читаючи, з нього станеться!

Тої ночі Вероніка його більше не бачила, хоча шукала всюди, вперто залишалася на балу до світанку. Навіть застосувала талант справжнього детектива і шпигуна, щоб переконатися, що Ромчик не пропав без сліду, а успішно прийшов зранку додому після випускного і навіть не передумав вступати до політехнічного.

Про все у подробицях знала тільки подруга Людка. Втім навіть вона, незважаючи на свій невичерпний оптимізм і потужну винахідливість, не змогла майже за два тижні примирити друзів. Людка сердилася, вважаючи, все це безглуздим непорозумінням.