5.

— Ти повинна все розповісти! — довбла вона подрузі.

— Він не слухає, — з вбитим виглядом хитала головою Вероніка.

— Зроби так, щоб послухав! Гадаєш, для тебе головне через місяць вступити до університету? Це — найголовніше! Від цього дійсно залежить все твоє майбутнє!

— Та знаю, але... Він не хоче мене бачити.

— Звісно що не хоче! Його образили! Ти повинна хотіти! А ви обидва впираєтеся, наче барани! Точніше, наче тупі мегаегоїстічні доісторичні віслюки! А ще точніше, наче віслюк і віслючка! — уточнила Людка, яка збиралася вступати на біологічний, і не могла забути таке уточнення. — Причому, віслюк, звісно впертіший. Ти повинна бути розумнішою!

— Чому я завжди всім все повинна?! Мені обридло! — відчайдушно вигукнула Вероніка. І це останнє, на що вистачило її натиску. Вона розрюмсалася, Людка мала тепер її втішати.

— Дурненька моя дорогенька, — Людка гладила волосся подруги, умовляючи тоном старшої і розумною, майже мамчиним. — Я ж тебе все життя знаю, я поганого не пораджу. Бери ноги до рук, переступи через свою віслюкову гордість і їдь до Ромки додому. Чим швидше, тим краще, а як надалі тягнути, тим важче буде домовитися. Образа зцементується і не пустить! Я з тобою поїду, щоб він не вигадав двері не відкрити, на сходах почекаю... Поїхали...

Але тут Вероніка вперлася.

Вона зробила дуже багато кроків до примирення, а Ромка — ще жодного. Нехай тепер не сподівається, що вона подзвонить. Хто тут нібито чоловік? Хто повинен домагатися правди і не відступати перед труднощами? Сам дзвони, приїжджай і проси вибачення, що засумнівався в ній і відштовхнув, кинувши одну серед ночі в тому жахливому садку! І якби справді одну — не так страшно. Але там дійсно кружляла небезпека. А Ромочка її кинув! Теж мені, наречений!

Спочатку Вероніка навіть в думках не могла сказати «колишній» і сподівалася, що все швидко і щасливо вирішиться саме по собі. Але телефон мовчав, і поступово туга обплела її серце міцним коконом павутиння.

Ромка відмовився від неї. Отже, не варто і виправдовуватися. Якщо він міг помислити таке, нащо доводити протилежне? Кому? Куленепробивному дурню? Нехай вважає так, як йому зручно. Якщо він настільки погано знає свою Веронічку, сам винен! Хоча, їй все більше здавалося, що й вона про свого коханого мало що знає. Ніби і знайомі з першого класу, й товаришували не один рік, доки не зрозуміли, що все серйозно, а ось вам — сюрприз так сюрприз. Ніколи від нього такого не очікувала!

«Розбив їй серце», «перевернув все життя», «розтоптав плани на майбутнє», —вона думала раніше, такі слова пишуть лише в сентиментальних романах. Але вона саме все це всередині себе і відчувала. Аж ось, звідки не чекали, прийшла рятівна пропозиція поїхати з дому. Пожити самій, розібратися у всіх почуттях або зовсім не відволікатися на них, що може бути кращим?

*****

— Фестивальна, — оголосив таксист, коли підкотив до початку вулиці. — Який номер потрібен?

— Дякую, я тут вийду, пішки пройдуся, — ввічливо відповіла Вероніка.

— Забула чи що? То пошукаємо, нема проблем!

— Красно дякую. Мені просто так хочеться... подивитися.

Таксист привітно кивнув і поїхав. Подумав, дівчинка хоче зробити знайомим сюрприз, з'явившись, коли не чекали.

Вероніка йшла по вулиці Фестивальній, рахуючи будинки. Потрібно знайти той, ключ від якого їй вручив тато. Золоті у неї все ж таки батьки! Геть нічого не знають, ні про що не питали, а відчувають! Домовилися про будинок швидко, з господарями все вирішили, доці — ключа до рук, адресу в зуби, рюкзак на плечі, таксі до під'їзду, і цьом-цьом, мила, ти вже доросла, дурниць не наробиш, їдь, вчися!

Тільки зараз, пройшовши кроків сто незнайомою вулицею у найвіддаленішому кутку колишнього села, Вероніка здригнулася. Чи не переоцінили її улюблені мама з татом? Вони звикли вважати дочку самостійною, розважливою, а головне — розумною, серйозною і життєрадісною! Чи не перестаралися батьки, відправивши її саму до порожнього будинку, де напевно немає можливості відволіктися іншими книжками, окрім підручників, і точно немає інтернету (вона сама поставила це за умову). А раптом там стирчить занадто спокусливий гак у стелі, а вечорами зловісно каркають круки і понуро скрекоче жаб’ячий хор, вимотуючи нерви і без того розхитані напруженим випускним роком? Адже не дарма містечко прозвали Жабокруківкою, не дурні, мабуть, називали! Таке ймення ще постаратися вигадати!

А тут ще залізниця поруч. Потяги... рейки... те, се... Брр! Краще навіть не думати!

Ну і просто густий ліс довкола, теж страшно для нормальних батьків. Місця глухі, люди тут живуть різні, хіба мало чого... Лише на відповідальність і обережність їхньої розумної донечки вся надія. А донечка ця зараз, наче мала дитина, у будь-який калюжі, де горобцеві по коліно, втопитися здатна! Хіба можна так провокувати?

Вероніка навіть злегка розлютилася, і це додало їй сил. Нічогенька реабілітація на природі! Заспокоює так... хоч криком кричи, ніхто не почує!