7.

Це все ще продовжувалася вулиця Фестивальна. Плавно повернула і досягла вже 90-х номерів. Не слабко для сільської вулиці? Вероніка встигла забути, що вулиця у Жабокруківці лише одна, тож у неї є ще й третя лінія, цей вигин — всього лише друга!

Першовідкривачка побачила бічну стежку між деревами і майнула туди з азартом відпущеного на волю домашнього йоркшир-тер'єра, який звик ходити тільки на повідку. Вона йшла на луну жаб'ячого хору, впевнена, що попереду буде озерце чи болото. Крім жаб, чулися жіночі голоси, тож здавалося, жабки підхопили їхню пісню, а не просто перекрикують одна одну. За деревами відкрилася галявина, а не ній невеличкий довгий ставок. На пагорбі за ставком дві місцеві дівчинки, молодші од Вероніки, плели віночки і стиха наспівували:

Ой, край лісу, лі-і-ісу

За селом,

Там гуляла парочка

Ве-се-ло.

Ой, на зорі-зоренці

Ро-зій-шлись,

Тільки місяць їх додому

Про-во-див...

Безпомилковим чуттям пораненого серця Вероніка вловила відлуння смутку в співі дівчат. Помітно, їм самим ще нема з ким так весело гуляти до самої ранкової зорі. Або, принаймні, сьогодні нема з ким. Для кого ж вони плетуть віночки? Якби в Пирогові відбувалося якесь свято, вони б пішли на гуляння, а не сиділи максимально далеко від нього. Чи їх батьки не пускають?

Вероніка не надто звертала увагу на народний календар: коли там Русалчин тиждень, а коли Івана Купала, хто їх знає? Тільки славетну найкоротшу ніч літнього сонцестояння цього року пропустити не могла: клятий випускний! Також традиція!

Поряд зі ставком, де за жаб’ячим хором майже губилася дівоча пісня, Вероніці подобалося. Тут затишно. І смуток золотого вечора, і повільна народна пісня з її простими переливами підгодовували її тугу, одночасно вбираючи її в себе і діючи як обезболювальні ліки. Коли хтось розділяє твої почуття, завжди легше.

Вероніка, щоправда, сумнівалася, що жаби, які натхненно кричать, таки сумують, але їхні вібруючі крики резонували з її душею, просто до пухирців. Від хвилювання або від вечірньої вологості руки вкрилися гусячою шкірою. Вероніка потерла передпліччя, щоб зігрітися.

Завдяки Людці, вона знала, звичайно, що голосять у ставках лише самці жабок. Це їхні шлюбні серенади, тож на відміну від дівчат, що співали на березі, у жабок особисте життя вдалася. Втім, якби вони були абсолютно щасливі — мовчали б у ганчірочку. Тобто, у водяне латаття. А доки подруги не прийшли, можна й покричати. До речі, Жабокруківка названа, мабуть, найбільше на честь цих крикунів, а не великих жаб. Українською ставкова жабка – то жабка, а земляна жаба — ропуха. Цікаво, круки тут справді літають?

Вероніка підняла очі до верхівок дерев, розраховуючи побачити щонайменше парочку смоляних силуетів. Та ні, круків поки не видно. Хоча, судячи з назви, жаб і круків тут належить зустрічати частіше, ніж усіх інших жителів разом узятих. Осьдечки людей на кількох квадратних метрах галявинки лише троє, враховуючи і Вероніку, а жаб ажніяк не менше двадцяти. Поки що сходиться. Чому ж нема жодного ворона?

— Кру! Кррру! — як на замовлення пролунало зверху.

"Овва! Це ж не пташка, а летючий слоник! Як його гілки тримають? Цікаво, а тут всі бажання відразу справджуються?» — з прихованим єхидством подумала Вероніка, заздалегідь знущаючись над собою: «Ось дурепа, розмріялася!» Але виснаженому депресією юному організму нелогічно хотілося дива.

«От якби Ромка приїхав сюди за мною!» — швидко побажала Вероніка, замруживши очі, й стисла кулаки, немов обороняючись від власного здорового глузду. Розуміла, що бажання безнадійне, але поспішала загадати, поки безбарвний тужливий настрій знову не подолав її.

— Круу! — якось докірливо відгукнувся крук, важко злетів і зник за деревами. Немов попереджав про щось сумне. Мовляв, що ж ти, матінко, бажання на нездійсненну дурницю витратила! Я ж допомогти тобі хотів. Ти б ще місяця з неба попрохала. А казали, відмінниця, повинна бути тямуща!

Вероніка пошкодувала, що дозволила гірким думкам отруїти їй сільську ідилію. Вона знову зосередилася на золотавому небі й майже нерухомих верхівках осик і акацій, що живою стіною відокремлювали вулицю від галявини зі ставком. От, якби в думках поставити таку стіну, щоб нічого не бачити і не чути. Хочеш подивитися — будь ласка, а коли не спиталися, щоб жодна жаба... думка не перескочила!

Вона милувалася і милувалася хмарами, їхні краї жовтіли й наливалися сонцем, ніби підсмажувалися. А згодом стали апетитно рум'янитися рожевими боками, коли сонце спустилося нижче. Жабки принишкли. Дівчата-співачки давно втекли, у просвіті між гілками повис тонкий місяць. Тільки по ньому Вероніка зрозуміла, що Захід зовсім не там, де вона гадала, а її цікавість до кольору хмар — чим далі, тим більше гастрономічна, а не художня. Рум'яні, пишні, вони нагадували засмажений омлет і натякали: вже час вечеряти!

Справді, годі сумувати, треба підтримати свої фізичні сили, тоді й думки веселішими стануть! Так вирішила «дачниця», і з високо піднесеною головою попрямувала до свого нового старого будинку.

Повертаючись вулицею, Вероніка ще встигла помилуватися справжнім заходом сонця. Виявляється, колишнє буйство червоного золота — всього лише тьмяне віддзеркалення, штучне і дрібне, наче викопаний на галявині ставок. У всіх сенсах розширивши свій виднокрай, «дачниця» повернулася до будинку, з’їла апетитний омлет помідорами, і лишень збиралася вмоститися на дивані й задля пристойності почитати щось по програмі, як пронизливо запищав телефон.