9.

Проте її дзвінок мав подвійний ефект. Вероніка обійшла всі кути зі свічкою і святою водою, перехрестила всі двері й остаточно переконалася, що будинок тепер належить їй. Але думка про горищі засіла скалкою в мозку. Глянувши вгору на темні рипучі сходи, тимчасова господиня вирішила: всі відкриття пов'язані з горищем потерплять до ранку. Нехай там хоч дракон замкнений, нема чого лізти до нього серед ночі. Ну, а якщо там зберігаються рештки всіх семи дружин Синьої Бороди місцевого розливу — тим більше.

Вероніка вклалася в ліжко. Комплект білизни вона привезла з собою, це також заспокоювало, створювало домашній затишок. Але заснула «дачниця» далеко не одразу. Постійно прислухалася до всіх шерехів зовні. І врешті-решт відкрила завісу, котра відокремлювала велику кімнату від спального закутку. З вулиці лилося розсіяне світло ліхтарів, повної темряви не було.

Вероніка сонно стежила за ворушінням тіней по кутках, прислухалася до рипіння та скарг старого будинку. Це було затишно і нестрашно, так само як далекий поодинокий гавкіт собак. А ось незрозумілий звук, що долітає звідкілясь з вулиці, не те щоб лякав, але злегка напружував.

Кві-іллі... кві-іллі...

Тонке тихе рипіння сталевого шарніру. З таким звуком обертається іржавий флюгер або скаржаться на своє нелегке життя гойдалки. Флюгера на даху точно немає. Та, можливо, Вероніка просто не помітила принагідну залізяку на сусідніх будинках. Або у когось у дворі стоять гойдалки. Ось вони і скриплять. Тільки, чого б це? Дітям давно час спати, вітру нема. Якщо на них гойдаються і шепочуться в сутінках закохані — ще не легше, від такої уявної картинки хіба заснеш? Та ні, мабуть, тоді рипіло б голосніше і частіше. Якби у дворі стояв колодязь, так могла б порипувати ручка, тільки розгойдати її нема кому. Навіть вітер не зміг би. Залізна ручка важка...

Скві-і-ллі...

Жалісно так, ніби плаче.

Що б то не було, заіржавіло воно точно від сліз. Від небесних, звичайно ж, від дощу. Або навпаки, занадто спекотне сонце випило мастило, де мало би тонути мерзенне рипіння?

Кві-іллі... кві-іллі...

Жжжжахх! Просто в зуби заходить. Головне, скрипіт видавався непевно знайомим, ніби нагадував про щось із дитинства, крім гойдалок. Нічний скрипіт... Поки Вероніка перебирала варіанти, що могло так співучо пищати, і прислухалася, дивний звук ущухав. Але вривалося до її напівсну знову, в самий небажаний момент. Ніби навмисне намагаючись розбудити. Вона вже майже чула, як щось, що співає, наче дуже легке колесо, обертаючись від нечутного вітерцю, вимовляє: «Ти не спи... ти не спи...»

Кві-іллі... Ти не спи...

Як не дивно, саме розуміння цих слів стало заколисувати Вероніку. Неначе хтось інший залишиться на сторожі її сну, не сплячий, буде охороняти її. І вмовляє себе і її: «Я не сплю... А ти — спи...»

У цей момент новий звук змусив Вероніку здригнутися і підскочити на ліжку. Вона майже заснула, під пісеньку «Кви-іллі», але раптово дуже чітко і дуже близько розчула кроки. Легкі, таких здалеку не почуєш!

Був би це поквапливий тупіт маленьких ніжок, Вероніка списала б його на що завгодно: на сон, на їжачка у дворі, на домовика в коморі, нарешті! Але то були кроки. Людські кроки. Швидше за все жіночі. Або злодійські. Вони впевнено тихенько пройшли через кімнату від кухні до дверей і більше не повторювалися. Проте Вероніка захолоділа від жаху, ще довго сиділа, вдивляючись в темряву і прислухаючись. Не наважувалася знову лягти на подушку і заплющити очі.

Адже справа не в кроках, вони могли і наснитися, справа в чужій присутності! Спершу крихітний страх ворухнувся холодної равликом десь між лопаток від жартів Людки, коли з підсвідомості пробилася неприємна думка, що Вероніка в будинку зовсім сама. А тепер — нічого подібного! Вона ЗНАЛА, що зараз не сама. У цій кімнаті щойно хтось був. Ймовірно той, хто вважає себе запрошеним гостем, чи навіть законним господарем! І вирішив нагадати «загарбниці» її місце. Сиди, дитинко, за фіранкою й носа не потикай звідти, не твій це будинок!

Прошепотівши прохання захистити її, Вероніка широко перехрестила відразу всю кімнату від стіни до стіни. І рішуче лягла спати. Нагадавши собі, що в одному вона принаймні вільна: не сподобається їй, немає проблем поїхати додому. Гроші, звичайно, заплачені наперед, але ж можна домовитися повернути їх, якщо щось піде вже зовсім нестерпно. Скрипіт? Кроки? Тріскотіння старих дощок? Це абсолютно не смертельно! Варто пригадати, які концерти іноді закочували сусіди, любителі гучної музики, яка майже глушить крики сімейних сварок і грюкіт розбитого посуду. А тут що? Спати майже не заважає. Потрібно лише звикнути, відволіктися...

Кві-іллі... кві-іллі... Я не сплю... А ти — спи...

Ця знайома мелодія здалася Вероніці захисними чарами. Оберегом від інших страхів. Під неї дівчина і заснула.