10.

*****

Старі сходинки відгукувалися під ногами тривожним рипінням. Ніби намагалися утримати Вероніку від наступного кроку. Навіть злегка судомилися: «Не ходи, не наступай, провалишся! Ішла б краще назад!»

Але їхні кволі вмовляння не могли зупинити першовідкривачку. Підніматися сходами на горище було трохи моторошно. Напівтемрява не розсіювалася слабкою лампочкою знизу, а якщо є вимикач нагорі, біля горищних дверей, то до нього ще піди доберися у темряві! Тому Вероніка йшла зі свічкою. Вогник тріщав і гойдався, постійно потрапляючи в якісь протяги, що тягнулися зі щілин знизу. Їхній подих холодною лапою ловив Вероніку за ноги.

«Не ходи... бачиш, холодно тут, і темно, і взагалі нічого цікавого... Повертайся донизу, в обжитий будинок, де місце людям, а не примарам».

Вероніка вперто йшла, міцно тримаючись за поручні. Вона відчувала всі зовнішні й внутрішній холодок, розуміла голоси старих сходів і коливання свічки. Але облишити все як є, не завітати на горище вже було страшніше, ніж пробиватися туди.

Нарешті вона зупинилася перед дверима. Замку і засуву немає. Дошки старі-старезні, товсті, щільно підігнані, просочені темною морилкою від жучків, не пофарбовані навіть, могли так кілька сторіч простояти і не розсипатися. А ручка нова. Такі ставлять зазвичай в дитячих кімнатах, кругленька така. Щоб відкрити, потрібно повернути.

З легким тремтінням Вероніка торкнулася ручки, стисла її...

І тут ніби щось вдарило по голові зсередини. Навіть волоссю стало боляче, а вуха хльоснуло криком:

— Не відкривай! Не відкривай!! Не відкривай!!! — нестямно заволав хтось всередині неї.

Вероніка від жаху рефлекторно ще міцніше стиснула кулясту ручку і повернула.

Двері на подив тихо і легко відійшли. Провалилися, і щілина темряви між ними і одвірком стала рости...

Свічка шугнулася від горищного протягу блимнула і згасла.

Темрява різко штовхнула Вероніку в обличчя і розбудила.

«Дачниця» прокинулася і ледве зупинила калатання серця. Пара глибоких вдихів і світанкові сутінки навколо швидко привели її до тями. За вікном уже розвиднилося, але сонця немає, ще дуже рано. Чи зможе вона знову заснути після такого?

 У вухах ще звучало надривне «Не відкривай!».

Дивно, що голос зовсім чужий. Навіть уві сні Вероніка здивувалася, що сама розривається між страхом і цікавістю, а голос всередині заходиться від люті, вимагаючи відійти від дверей. У ньому лунає... ненависть? І, можливо, глибоко прихований пострах, що Вероніка все ж відкриє заповітні двері.

Той, хто її лякав, цього не хоче? Добресенько! Вона одразу ж підніметься на горище. Тільки спершу поснідає.

Вирішивши негайно встати, Вероніка кілька хвилин походила по домівці, зазирнула у вікно, подивилася на годинник... позіхнула. І спокійно завалилась досипати, щонайменше, до восьмої.

— Чула я, що в селі встають раненько, з першими півнями... — мурмотіла вона, натягуючи вище носа простирадло. — Але чогось не пригадую, кричали вже півні, не кричали... Не можу я після такого жаху одразу піднятися, потрібно спромогтися побачити інший сон, кращий. Тоді й день пройде веселіше...