12.

Страшний сон не повторювався, Вероніка проспала ще кілька годин без видінь. За міським часом встала все одно рано, але відчувала в собі сили і вже звичний азарт першовідкривача. Підспудні ворушіння спогадів про нічну мару, нервовий холодок вона проганяла мріями про те, як переповість нову пригоду Людці. Так що потай їй навіть хотілося, щоб на горищі знайшлося щось особливе. Нехай в купі старого мотлоху виявиться щось привабливе, старовинне, цінне... тільки не страшне!

Підбадьорена, свіжа, поснідавши двома помідорами і гарячими накладанцями, Вероніка спорядилася у похід на горище.

По-перше, переконалася, що телефон, котрий міг замінити ліхтарик, заряджений так, щоб не згас у наймоторошніший момент. По-друге, замість човганців зашнурувала спортивні капці, більш придатні для лазіння по горищах. І ще прихопила порожній пластиковий пакет — раптом знахідка виявиться такою цікавою, що доведеться тягнути її вниз. А загорнути запорошений артефакт у що-небудь треба?

З повною упевненістю щодо успіху своєї виправи Вероніка стала під сходами і зухвало глянула вгору. Ось, зараз, я тебе здолаю, і не треба мені рипіти і надокучати! Не слухатиму! Тому що боятися нема чого. Наразі це МІЙ будинок!

І почала швидко підніматися, так само міцно тримаючись за бильця, як і уві сні.

І ось тут сталося незрозуміле.

На денних сходах ​​світла знизу вистачало до самісіньких дверей на горище. Вся рішучість Вероніки залишилася при ній, але тіло слухалася з такою нехіттю, немов би вона переступала ногами на величезній висоті. Ноги рухалися дуже скуто, з превеликими труднощами крокуючи на наступну сходинку. Вона йшла крізь невидиму перешкоду зі щільного холоду. Ніби повітря навколо різко застигало від її дотику, наче драглі у холодильнику. Тільки справжні драглі холонуть годинами, а на сходах атмосфера густішала миттєво. Варто торкнутися повітря, піднести ногу і проштовхувати її вперед.

 На фізиці їм показували схожий досвід. Дуже насичений розчин залишався у колбі прозорим, доки її добряче не струсонеш. Тоді миттєво рідина наїжачується  кристалами... вже неважливо чого. Головне, кристали — довгасті колючки, шипи, а тут — невидимі драглі. Холодні настільки, що шкіра на ногах морхла.

Щось невидиме, але пружне, не пускало, ноги підгиналися, непевно тримаючи Вероніку, ніби могли будь-якої миті зісковзнути зі сходинок, поступившись м'якому тискові. Вона трималася переважно руками. Бильця, на відміну від сходинок, нібито не заперечували проти її підйому на горище. Східці стогнали, не так голосно, як уві сні, гірше, що вони пручалися, то провалюючись під ногами, то вибрикуючи, наче живі.

Вероніка зупинилася перепочити.

— Ого, здається, слизькою змією пройти було б зручніше! — голосно видихнула вона, і тупнула ногою: — Нуж-бо, припини!

Дивно, під час тупання нога ставала легко і твердо. Для впевненості Вероніка ще кілька разів рішуче придавила норовливі сходи, перш ніж ризикнула продовжувати підйом.

Ефект «драглі на краю даху» припинився, ніби відрізало. Глянувши на ручку, Вероніка зауважила, що та на подив така сама куляста, як уві сні, і старезні двері, судячи з поріжку, дійсно відкриваються всередину. Варто було торкнутися ручки, іскри посипали з очей, так що Вероніка декілька секунд не розрізняла, куди йти, немов долонею зачепила оголений дріт. Насправді, розглядаючи ручку, Вероніка відволіклася, на хвильку відпустила поруччя і все ж таки посковзнулася. Не впала на сходах, але на славу поцілила ліктем у стіну, вздовж якої йшла. Нерв палахнув іскрами з очей, руку немов би прошило струмом.

Вдруге стиснувши ручку горищних дверей, першовідкривачка відчула сумніви.

— А якщо там дійсно щось негаразд? Я, схоже, пройшла всі зовнішні пастки. Але всередині... вся справа в тому, що всередині? Якщо я через щось перечеплюся і потім не зможу злізти донизу, хто мені допоможе? Еге ж, телефон зі мною, він заряджений, все добре...

А якщо там справді щось страшне? Ну, не домовина, звичайно... І мумія — навряд...

Та хоч би й десять трун, чого їх усі так бояться? Це всього-на-всього велика вузька скриня... Ніхто ж не боїться скриньок, тим більш порожніх... Або закритих... Якщо, звичайно, вони самі тебе не чіпатимуть...

Продовжуючи сеанс інтенсивної психотерапії на тему: «Щур — це лише білочка з безволосим хвостиком, чому всі люблять пухнастих білочок, але бояться щурів?» — Вероніка знову пошукала вимикач, сподіваючись, що на горищі повинна бути хоч найменшенька лампочка, але — на жаль.

«Гаразд, тільки не панікувати. Що я горища ніколи не бачила? Так я навіть щурів не боюся! Теоретично, білка набагато небезпечніша! Білка стрибає у вас над головою і повинна б становити більшу загрозу, ніж щур, що бігає внизу. Дався вам цей пухнастий хвостик! Вся справа у чорному піарі — репутація щурів, як джерела рознесення чуми і шкідників перебиває всі свідчення розуму.

А домовина? Це дійсно, всього лише скриня дивної форми. Якщо труна порожня і без самозакривних замків, як у сучасних дорогих моделях, для того, хто живий вона абсолютно безпечна. Абсолютно безпечна...

Цілковито…

О Божечки!!!"

Вона натиснула ручку, штовхнула двері і заклякла на порозі. Всередині було найдивніше горище в світі, несхоже на всі можливі очікування.