13.

Що зазвичай зберігається на горищах? Все, що не влізло у комору, купи мотлоху, незрозумілого сміття, яке несила викинути одразу, сподіваючись, що для чогось це ще стане у пригоді. Старі садові меблі, зламані лампи, іноді кожухи або перини — радість мишей та молі. Все складене як прийдеться, купа коробок, ящиків, старі речі, дозрівають до стадії антикваріату, і те, що навпаки, постаріло новим, лишившись недоторканим, занадто його берегли. Як сервіз, подарований років п'ятдесят тому на весілля бабусі. Куди ж його на стіл, надто гарний! Почекаємо особливого випадку... І ще, природно, пил, фіранки з павутини, як каже Людка, «інтер'єр старовинного замку». Запах старих дощок і цвілі. І ще там сушаться гриби, трави, і від речей ступити нікуди, пробираєшся як по барикадах...

Двох останніх умов і тут дотрималися. Під стелею, наче кажани, висіли вниз голівками пучки сухого зілля, а підлогу вкривав товстий шар кристаликів хрусткого снігу, на який було лячно ступити. Він виблискував так, що довелося мружитися від несподіванки.

Світло йшло до горища крізь кругле віконце, але світлі стіни і біла підлога справляли сліпуче враження. Вероніка недовірливо потягнула носом. Їй згадалося десь почуте, що штучний сніг кіношники раніш робили з нафталіну. Він блищить і хрумтить дуже слушно для зимової казки, але запах!.. Горище в старому будинку, звичайно, «нафталінове» містечко, проте не настільки ж!

Ні, не нафталін. У всій Жабокруківці не знайдеш настільки свіжого повітря, як на цьому горищі. Пахне далеким морем і, трішки, грозою. Ага, це сіль! Повітря наче в соляній печері. На щастя, не так холодно.

Вероніка обережно-обережно пішла вперед соляним килимом. Найбільше дивне горище нагадувало святилище. Сіль і зілля повинні відганяти злих духів, берегти того, хто тут молиться. Не вистачало тільки сотень свічок по всіх кутках. Зате великий ящик був! І дійсно людського зросту!

На щастя, не труна, старовинна скриня. Стояла під протилежною стіною проти входу і крім неї, пучків сухого полину, соляного килима, нічого більше на горищі не було. Ані пилинки, ані порошинки, ані випадково загубленого в колишні відвідини згорілого сірника... НІ-ЧО-ГО.

Хіба могла Вероніка не підійти і не зазирнути до скрині, тим більш, якщо накривка в ній без запору? Звісно ж, не могла. Підійшла і відкрила, без жодних передчуттів. Рипнула і відкинулася важка накривка. Всередині лежало згорнутим щось біле, місячно виблискуючи на згинах.

Парадна скатертина? Атласну ковдра? Ні, щось легке, трохи менше...

Нічна сорочка? Занадто гарно вишита перловими намистинками...

Сукня! Звичайно, сукня... Шикарна... Неначе сучасна, вище колін, навіть уявити неможливо, скільки така коштує?..

О ні! Вона ж...

Весільна.