15.

Вероніка підійшла до круглого віконця. Зовсім кругле, наче ілюмінатор на кораблі, тільки перекреслено хрестоподібним плетінням. Гарне. Тільки не зрозуміло, як його відкрити? Чомусь збоку замість петель забитий в стіну грубезний металевий штир. Ручки немає... Невже неможливо відкрити? Виявилося, віконце повертається горизонтально. Обертається на штирі. Вероніка випадково штовхнула його вгору, й тоді кругла рама провалилася на вулицю, ледве не прищемивши першовідкривачці руку.

«Ого! То ось як ти відкриваєшся», — Вероніка повернула вікно на кшталт столика у літаку, оцінила оригінальність конструкції ще й пораділа своїй кмітливості. Висунула ніс у віконце і дихала ранковим повітрям, далеко не таким чистим і прохолодним як у «усипальниці» за її спиною, але більш приємним зараз. Живим.

Дах будинку навпроти, вищого за той, де жила Вероніка, найвищого серед видимої ділянки вулиці, немов пожежне відро палав червоним залізним покриттям, схожим на черепицю. З огрядної труби курився димок. Дивно... відбудувати такі хороми і не поставити сучасну плиту? Або господарі користуються справжньою грубкою для готування особливо натуральних страв? Зараз багато хто захоплюється всім натуральним, органічним, можливо вчені вже довели, що їжа, яку розігрівали на плиті не йде у жодне порівняння за користю з тією, що підігріта або підсмажена на грубці? Всього можна очікувати від поборників здорового способу життя і нема чому дивуватися!

Вероніка зустрічала багацько свідчень, що хліб, спечений у сільській грубі, картопля в мундирах просто з багаття, чай із казанка «з димком» мають неповторний смак, зовсім не схожий на домашні продукти. А, власне, домашня кухня навіть не порівнюється за якістю із магазинно-фабричною. Проте особисто Вероніка хліб у печі ніколи не ставила, до парного молока ніжних почуттів не мала, а іншу їжу ділила на смачну і несмачну, незалежно від походження, тому порівняти по-справжньому не могла. Не сперечалася з друзями, тим більше, з друзями батьків, але не дуже вірила у якийсь «неповторний особливий смак». Фанаткою дієт і підрахунку калорій себе не вважала, їла все, що подобається, і фігура нічого їй проти цього не заперечувала. Ймовірно, подобалося домашній дівчинці ще не найшкідливіше з фастфуду.

Димок з сусідської труби потягнув в бік Вероніки. Дослідниця принюхалася — нічого їстівного, здається, палять зілля чи папір. Нещільно прикривши віконце, «дачниця» озирнулася на скриню, яка мовчки, з поважним виглядом зберігала свій скарб. Помітила виступ цегляного кута серед дощатих стін, зрозуміла, що це труба «її» грубки. З незалежним виглядом, намагаючись не давати волі суму, дівчина ще покружляла порожнім горищем, похрумкала соляним килимом, зірвала пучок травички, що висіла низько — переконалася, що це дійсно гіркий полин, чорнобиль. Повісити назад не змогла й, не знаючи, що з нею робити, кинула траву до пакета і взяла з собою.

З превеликим полегшенням Вероніка виринула з соляного «склепу», закрила двері й втекла сходами донизу. А тоді шаснула на кухню. Негайно приготувала собі ще чаю, присмокталася до великого кухля і поступово «відтанула». За десять хвилин її думки вже могли обертатися не тільки навколо зловісної знахідки, а тягнулися наче магнітом до простіших питань. Наприклад, чому в будинку, де повний холодильник, абсолютно немає солодкого?! 

Ось із чим їй пити чай, щоб підсолодити собі життя та підгодувати глюкозою мозок? Ані тобі сушки, ані слойки, ані цукерки хоч якої-небудь (краще шоколадної), щоб зняти стрес. Дійсно необхідно з'ясувати, де тут добувають щось поживне і, бажано, смачненьке. Їй вчитися ще й вчитися, а що то за навчання без шоколаду? Мозок без свіжих фруктів і солодкого зовсім не працюватиме. Так, чесно, вона збиралася з ранку працювати над підручниками, але припаси важливіше! Час збиратися у нову подорож!

Вероніка не хотіла зізнаватися навіть собі, що й без необхідності так і тягне її втекти з дому, погуляти десь подалі від тої страшного скрині. Цікаво, хоч один хлопчик зрозумів би її страх? А Ромчик? Ні, не треба, жодних думок про Ромку! Та вона б і не змогла йому розповісти про свій жах, навіть якби вони були ще у нормальних відносинах. Все одно не зрозуміє. Лише посміється. Обізве її дурненькою дівчинкою, скаже, що не можна вірити в усі прикмети і... від цього справді стане легше.

Стало б. Тепер не стане. «Дачниця» вже примірилася до нового глибинного занурення в безодню депресії без аквалангу, але тут саме зателефонувала Людка.

— Який настрій? — бадьорим голосом армійського сержанта запитала подруга і надовго втратила дар зв'язного мовлення, вислуховуючи історію експедиції на горище. — От, чого ти одразу про сумне? — нарешті перебила вона скиглення Вероніки. — Весільна сукня могла не стати в нагоді в прямому сенсі! Припустимо, пошили вбрання зо п'ятдесят років тому... а весілля чомусь не відбулося. Припустимо, наречена хлопця з війни чекала. Чекала, чекала, а він не повернувся! Ні, не помер, просто щез, пропав без вісті. Ну ось, чекала вона, чекала, чекала, а сукня лежала. Припустимо, він потім повернувся, але дівчина вже розтовстіла і вийшла за нього заміж зовсім у іншій сукні. Скажи мені, хіба таке виключено у житті? Хіба це неможливо? А цю ж шкода, ти кажеш, гарна, дорога, залишили для майбутньої дочки... а, припустимо, народився син, ото сукня і лежить до цих пір. Або, нехай навіть наречений не повернувся, а вона заміж так і не вийшла. От жила, вона жила, жила... дожила до того поважного віку, коли у весільній сукні вже не ховають, ото й не знадобилося! Я не жартую, я тебе заспокоюю! Ти не подумай, напевно, вона і зараз жива, але елементарно не знає, куди його подіти те вбрання? Дітей немає. Весілля у неї не було. Вважати сукню щасливою або нещасливою або просто новою чи старою — незрозуміло. Ось і лежить.                                                               — Мене чекає, — похоронно зронила Вероніка.