16.

— Знову ти... Досить! — розсердилася Людка. — Замість того щоб соплі жувати, пішла б розговорилася з кимось із місцевих, і розпитала, в чиєму будинку ти живеш, і як там у них складалося з весіллями?

— Гадаєш, це так легко?

— А що надскладного? Ти ж у селі! Тут всі просто зобов'язані знати про сусідів таке, чого ті й самі про себе не знають! — Людка знову сміялася, надихаючи подругу своїм оптимізмом. Серйозно, вона навіть на відстані діяла наче реактор, який випромінює впевненість у тому, що все завжди обійдеться, якщо не ловити гав і не занепадати духом.

— Не лови жаб і круків, — наче почула думки, суворо порадила вона Вероніці. — Йди погуляй. Так, і шоколадку купи, тобі корисно!

Це ж просто екстрасенс-телепат, а не подруга!

— І ще... все ж таки зазирни туди на горище ще раз, еге ж? — наостанок попрохала Людка. — Роздивися сукню прискіпливо, не похапцем. І опиши або замалюй усе докладно, кожну дрібницю.

— Навіщо?

— А хто навмисне смартфон до села не взяв, я? Ти не зможеш надіслати мені фотку, отже, я його не побачу! Ти ж не брала ані фотік, ані камеру, жодних досягнень науки і техніки, так?

— Еге ж.

— Ото вже молодець, тобто, дурненька! Гаразд, чао-чао, люблю тебе, не журися! Намалюй обов'язково! Це тобі завдання нарівні з навчанням! Старайся!

— Гаразд, бувай, — Вероніка тяжко зітхнула і натиснула відбій.

У чомусь Людка права. І пам'ять для себе потрібно залишити, і з місцевими поспілкуватися. Взагалі-то, це свинство підкидати у такий хороший будиночок такі сюрпризи! Якщо у вас таке особливе горище, ви б його хоч на ключ замикали! Хоча... тоді цікавість Вероніку просто-таки зжерла би разом з нутрощами. І вона, розумниця-відмінниця, вже вигадала б спосіб хоч одним оком зазирнути на замкнене горище. Проте тепер вона точно знає, що там таке, і знову сумує.

Цікаво, чому її підсвідомість так намагалася не пустити її на горище. Гірше їй стало, коли знайшла цю сукню? Ні, не гірше. Просто сумна реальність знову наздогнала і нагадала про все, від чого вона сподівалася сховатися в цьому далекому кутку.

Нема де їй ховатися. Від правди нікуди не сховаєшся...

*****

Перед виходом за покупками Вероніка дуже вчасно згадала про роздруківку карти, яка лежить у неї в рюкзаку. Досі розгортати карту та звірятися з нею потреби не було, а коли друкувала, «дачниця» навіть не глянула, куди їде. Взяла із собою про всяк випадок, бо батько наполягав. Вивчала назви тільки в таксі, від нудьги. Тоді й дізналася, що житиме поруч із музеєм архітектури. Але зараз карта стала в нагоді.

— Вітаю, підкажіть, будь ласка, де тут непоганий продуктовий магазин? — запитала вона у першої ліпшої місцевої тітоньки.

— Арт-молл, чи що? Тоді це вулицею донизу, он туди. Великий гак доведеться зробити, але там не проминеш!

— Дякую.

«Хіба тут Арт-молл близько? Оце мене занесло», — міркувала Вероніка, нишпорячи в рюкзаку у пошуках карти. Розгорнула... і миттю зрозуміла її величезну цінність.

Вулиця Фестивальна звивалася величезною зміюкою в три загини. Вероніка оселилася у середньому ряду, вчора вона навідала верхній ряд, біля ставка, а в інший бік, донизу вигинався обіцяний «здоровезний гак», котрий вів на площу до величезного торгового центру.

«Ні-ні-ні, Арт-молл не підійде. Величезний торговий центр мені зараз буде недоречним. Там, звичайно, є солоденьке, і ще багато чого корисного для господарства, але сьогодні я шукатиму місцеву невеличку крамничку! Бажано, щоб усі продавці й покупці у ній були місцеві, нехай тільки пироговські, з різних кутків села, а не з'їжджалися скуповуватися з усіх кінців Києва. Інакше я так ніколи нічого не дізнаюся!»

Звернувшись за порадою до карти, Вероніка попрямувала до залізниці. Перетнула рейки, проминула велику жовту коробку з червоним логотипом — тютюнову фабрику, і вийшла до іншого кутку Пирогова — Сорокової гори. «Дачниця» не знайшла відомостей, чи пішла ця назва від Сороки-ворони, чи від «сорока сороковин», та це несуттєво. Головне — тут панує вулиця Лауреатська, а на карті стоїть позначка продуктового магазину.

«Продтовари» легко задовольнили усі кулінарні забаганки Вероніки. «Дачниця» накупила багато різного про запас. А між тим завела розмову з молодицею-продавчинею — блондинкою вельми пишних форм, яка розумілася не лише на солодкому, але і на місцевих плітках. Магазин зараз порожнів, продавчиня зраділа компанії цікавої дівчини й нагоді потеревенити більше, аніж виторгові. Щоправда, народилася вона не у Жабокруківці, а на Хрещатику — місцевому, Пироговському, звичайно. Проте, почувши боязкі натяки на якусь особливу наречену з вулиці Фестивальної, одразу пожвавішала і співчутливо захитала головою з білою пишною зачіскою.

— Пам'ятаю, як забути! Ох, все село, мабуть, тиждень гуло! Це коли Лянка зникла. Вже років двадцять минуло, я ще маленькою була, у молодшій школі вчилася, але бігала з дівчатами дивитися сукню... І навіть зараз, як згадаю!.. Геть нічогісінько не забула!

— Дуже вродлива наречена була? — спиталася Вероніка.