17.

— Хто, Лянка наша? Гарненька! Біленька така, струнка, мов тополька... Не як ті моделі, звичайно, бо в них самі кістки, аж гримлять, коли рухаються, а приблизно, як ти. Тільки трошки вища, здається. А може так мені пам’ятається, бо я тоді ще малою була? Волосся довге, майоріло... Тільки дивна трішки, така мрійниця... Ну, Лянка, здається, малюванню навчалася, їм митцям належить бути не від світу цього. Сукні на ній, звісно ж, ніхто не бачив... Побіжно тільки, коли вона як примара проходила, десь там зранку... Але я гадаю, краса була справжня! Краще, ніж будь-які теле-дівчинки на шоу.

— То хіба ви на весіллі ту сукню не бачили?

— На якому весіллі? Не було ж ніякого весілля! В тому-то й річ, буквально переддень  весілля все сталося! Подробиць я особисто не знаю, брехати не буду, але повинні вони були одружитися. Любили один одного — просто неймовірно! Завжди за руки трималися... Та майже напередодні посварилися до смерті. А сукня вже заздалегідь приготована була і зала в ресторані замовлена. Ото Ілянка рано вранці у весільній сукні й босоніж пішла кудись світ за очі, за край звалища, за край музею, до самого лісу нагорі вийшла.

Там сукню знайшли. А наречена зникла. До цієї пори так і не об'явилася! І звістки жодної не подавала! Куди пішла? Чому весільне вбрання кинула? Літо, звісно, літо, але ж не настільки, щоб голою-босою ходити! — продавчиня обурено насупилася. Вочевидь, давня таємниця не полишала її у спокої. Не хотілося визнавати, що подробиці головної місцевої легенди від неї так і приховуються! Роки минають, а відгадки немає!

— Її, Лянку, того дня майже від світанку все село шукало. Вадим, наречений її, перший від рідних дізнався й зібрав людей. Ой, що то було, лишенько... І до всіх великих ставків бігали, і боялися, щоб вона під поїзд не кинулася, а коли зрозуміли, що сліди від Цегляного провулка до звалища ведуть, баби заголосили... Всі вважали, вбили її та на звалищі кинули. А там хіба знайдеш? Ніколи! Але шукали, шукали і швидко зрозуміли, що вище Лянка пішла, доріжкою до лісу. Там прірва над звалищем — іще моторошніше, точно думали — сама вбилася! Ні, і там не знайшли. Тільки сукня ця на краєчку урвища лежала. Жодного сліду більше!

Коли сукню знайшли, тоді вже поліцію викликали, почали всіх розпитувати, хто останній бачив дівчину, куди пішла... А ми з дівчатами коли дізналися, бігали до звалища дивитися. Там такі кордони стояли, оточення, немов їм повідомили, що там бомба закопана! Одного разу і таке було... Але тоді нам аж ніяк пробитися не вдалося. Лише  одним оком сукню бачили, коли її повз нас проносили. Гарна така, не як зазвичай у наречених — клумба з пишних спідниць, а гладенька, з візерунками і мережками, точно до її статури... Ет, давно було... — продавчиня мрійливо зітхнула про часи, коли була кілограмів на сто легшою.

— А перлова вишивка на сукні була? — уточнила Вероніка.

— Намистинки біленькі точно були. Ми потім ще довго їх знаходили в різних місцях, де Лянка останній раз проходила. Сотні дві, мабуть, по селу розсипалося. Баби всі й матінка моя так лаялися, так кричали, щоб не сміли ми їх чіпати та піднімати! А як не брити, гарні такі, перлинки... Всіляке щодо них балакали, мовляв, прокляття якесь там, та я не слухала, не вірю в дурості, ото й забулося. Перша справа у наших бабів всюди зурочення або прокльон шукати. Щойно один листочок на городі пожухне — ховайтеся людоньки, відьма винна! Врожаю не буде, всі з голоду помремо! То нам нічого зі шляху, з землі підбирати не дозволялося. А раптом підкинуто, а на ньому прокляття чорне! — продавчиня засміялася, коливаючи шикарним бюстом.

— Яка відьма? — вчепилася за слово Вероніка.

— Ш-шшш! — таємниче притисла пальця до вуст продавчиня і озирнулася на всі боки.

Нажаль, продовжити цікаву розмову їм не судилося. Двері прочинилися, увійшли кілька чоловіків у робочому одязі, начебто будівельники. Вероніка не стала чекати, кивнула на прощання, вислизнула з магазинчика і почимчикувала додому.