18. Відьма

«Ось воно що, виходить, жодна людина цю сукню як весільну не носила, не відбулося весілля. Проте нещаслива доля на вбранні точно є. Таємничо зникла його господиня, а куди, досі не знають. Можливо, хтось і знає, та пильно зберігає таємницю. Ще й відьма якась...

Невже в селах до цієї пори вірять у відьомство? Двадцять перше сторіччя на дворі! Інтернети, комп’ютери, а людям все дивовижі подавай! Недарма програма «Реальна містика» має стільки випусків. А сюжетів у черзі, мабуть, ще більше. Маячня!

Але повірити у те, що та сукня хоч півдня провалялася на міському звалищі, ще важче. Адже я зблизька її роздивилася. І намистинки всі на місці! От вигадають таке... Фантазія у них тут буйна, по назвах помітно. А ще й французький фасончик для сільської сукні — не занадто? Ім'я у нареченої якесь незвичайне. Іляна, Лянка — це ж як повністю? Ілона, чи що?

Як завжди, Людка виявилася права. Треба придивитися до сукенки уважно. Надприродна чи ні, проте є у ній якась таємниця. Напевно є!»

Відчуваючи, як вельми поважчав рюкзак від запасу харчів, Вероніка тягнулася назад до Жабокруківки, ризикуючи отримати сонячний удар серед моря асфальту. Все відкрито, наче на тарелі. Як тут примудритися десь пропасти, щоб ніхто не бачив?

Якщо немає тіні, нема дерев, погляд мимоволі зачепився за постать молодиці у червоній кофтинці, котра йшла попереду. Вона несла важку сумку, теж ніби з магазину, але всередині «Продтоварів» чи поблизу Вероніка її досі не бачила.

Гаряча брюнетка, якщо судити по статурі — в самому соку, обличчя не розгледиш, але хода... точнісінько з італійських мелодрам! Як невимушено граційно перекладає торбу з руки у руку. Талія — ​​померти від заздрощів, як тільки не зламається? Але всі інші форми навіть дуже при ній, і за стомленою пластикою вгодованої пантери видно, що звикла тягати важкі торби, але ніколи не забудеться зайве продемонструвати, що таке життя не для неї. От якби їй власну віллу і яхту... а головне, щоб чоловік справжній поруч, а не такі, як ті, хто навколо табунами в'ються. Тьху, глянути нема на кого!

Вся ця життєва філософія прочитувалася у рухах і королівській поставі незнайомки так прозоро, нібито була видрукувана великим шрифтом між її лопаток. Вероніка йшла за нею услід, кожного разу чекаючи на повороті, куди та піде? Але вони вже хвилин п'ятнадцять йшли разом в бік вулиці Фестивальної, і «дачниця» незабаром переконалася, що місцева красуня її сусідка.

Цікаво, який номер її будинку? І чи вдасться побачити її личко? Хоч би воно не виявилося моторошно вульгарним або занадто звичайним! Зі спини панянка така красуня, хоч би не розчаруватися!

Чому Вероніці було небайдуже, щоб незнайомка виявилася симпатичною і спереду, вона не могла пояснити. Хіба що пояснити це прагненням до світової справедливості й вселенської гармонії, яких зазвичай у житті не вистачає. Але прагнення є завжди.

Вони дійшли майже до Веронікіной «дачі» і раптом... хрясь!

Поки першовідкривачка вона ж аматорка-детектив міркувала, чи піде вона слідом, якщо панянка у червоному живе далі вулицею, ручка великого пакета не витримала... Незнайомка впустила торбу з покупками, всі пакети розкотилися асфальтом. Вероніка миттєво кинулася їх збирати, і вони зіткнулися нарешті з панянкою обличчям до обличчя.

О!.. З лиця сусідка виявилася ще яскравішою, ніж за фігурою. Справжня красуня: чорні брови, світлі очі, вуста — коралі. Добре, губи, припустимо, фарбовані. А волосся, здається, ні. Їй би у рекламі зніматися. Неважливо, що рекламувати, все одно куплять! З руками відірвуть!

— Красно дякую, любонька, — грудним голосом подякувала сусідка, коли вони з Веронікою заштовхали у торбу останній пакет гречки і цукру. На щастя, нічого з упаковки не висипалося. Брюнетка обійняла повну торбу обома руками. — А ти чия така? Не пам'ятаю тебе, а личко начебто знайоме...

— Я живу тут, — Вероніка хитнула хвостиком зачіски, вказуючи на ворота у себе за спиною. — Відучора.

— Рідня Кравченків?

— Ні, ми зняли цей будинок на літо, поки я готуюся до іспитів...

— Овва, то ми сусідки! — пожвавішала красуня, вказуючи на ворота розкішного будинку під червоним дахом. — Будемо знайомі, помічниця! Я — Інна.

— Я — Вероніка.

— Гарне ім’я. Вступати до ВИШу думаєш? І куди?

— В універ... але ще не вибрала конкретно.

— Вступиш! — дуже впевнено провістила Інна. — Ти ж розумничка, одразу видно. Дякую за допомогу! Навідай якось, чайку поп'ємо як добрі сусіди...

— Даруйте, мені додому треба. Обіцяла батькам зателефонувати, і так у магазині затрималася... А потім вчитися потрібно... часу мало на підготовку.

— Вчися, вчися, дитинко, тільки-но обідати не забувайся! І готуй обов'язково щось окрім бутербродів. Я ж бо пам'ятаю як сама до іспитів готувалася... охляла, скелет-скелетом! А прохідний бал все одно ледве набрала. Жодне навчання не варте твого здоров'я! Постривай хвилинку, я швиденько. Винесу тобі дещо до обіду.