19.

— Навіщо, не треба! — заперечила Вероніка, проте Інна не слухала. Миттю відчинила ворота, майнула у двір, але досить швидко з'явилася на вулиці, несучи в обіймах вже не торбину, а пучок редиски і пару молоденьких кабачків. Блискучих, таких самих ідеальних форм, наче з картинки.

— Тримай, за допомогу. Бери-бери, від серця! Салатик поріж, вітаміни будуть. А «кабанців» посмажиш собі, тоді зі сметанкою — миле діло... Сметанку купила?

— Еге ж, — розгубилася Вероніка. — Дякую. Я навіть не думала, що вже такі кабачки виросли... Красно дякую.

— У мене завжди раніше за всіх урожай, — скромно посміхнулася Інна. — Теплиця фірмова. І полуниця рання, і «кабанці»! У людей ще не зав'язалися, у мене вже відійшли. Гарного навчання, сусідко!

Вероніка знову не знайшла що відповісти, окрім «дякую». І шаснула у двір. Рюкзак вже суттєво відтягнув плечі, дуже кортіло швидше його позбутися і спробувати місцеве печиво.

Розпочавши обід з чаю і солодкого, щоб відпочити та прогнати втому, Вероніка трохи пізніше дійсно дала раду і редисці, і кабачкам. Страва вийшла на диво смачна. Навіть дивно, як приємно їсти щось приготоване і здобуте власноруч, хоча й довелося заради їжі попрацювати більше, ніж у місті. Але і смак на сільських просторах, і апетит, геть інший! Мабуть, правду кажуть ті прихильники натуральних продуктів, щось у природі таки є, що має живу енергію!

Вероніку швидко почало хилити до сну від ситості. Але, вилаявши себе, таке-сяке ледаще, «дачниця» героїчно читала до вечора підручники і намагалася зрозуміти тонкощі програм різних курсів, щоб нарешті обрати, що здавати? Але для цього треба, принаймні, розуміти, який фах ти хочеш отримати, або які науки тебе цікавлять. А Вероніці було геть байдуже до цього. На тлі думок про універ та іспити ворушилася невиразна небезпека ранкового відкриття і загадкового продовження цієї історії. А ще трохи глибше, мріялося доїсти кабачки зі свіжими помідорами, сиром і ковбаскою.

Ото не відала про себе, що насправді така-а-а ненажера! Невже організм так виснажився від усіх переживань, що ладен тільки їсти і спати... ну, ще гуляти і базікати про дрібниці з Людкою. А щодо історії з сукнею треба Інну розпитати, все ж таки сусідка. Хоча б про господарів будинку розповісти може, якщо зниклу наречену не знала.

Щось у думках Вероніки напнулося струною при спогаді про Інну, якась ниточка.

Але швидко обірвалася, бо гучно задзеленчав телефон.

— Ого, у тебе там цілий готичний роман розігрався! — заздрісно зітхнула Людка, дізнавшись новини про зниклу наречену.

— Готичний? У Жабокруківці? — змучено пожартувала Вероніка. І раптово, почувши, як це звучить, обидві навіть не заходилися від реготу, а довгенько цілком істерично іржали.

Посміявшись, витерши сльози, Вероніка доказала про зустріч з Інною. Людка чомусь напружилася. Ревнує, чи що, до нової подруги?

— Ти взяла у неї подарунок? І з'їла?! — жахнулася вона. — Геть  з глузду з'їхала? Ти — в селі, крихітко! Скільки повторювати, нічого ні в кого не бери, тим більше, у незнайомих, поготів, якщо пригощають!

—  Та чому? — обурилася Вероніка. — Що за дикунські забобони? Що ти, що продавщиця ця... Вона, щоправда, не вірить у закляття й відьомські підступи, та всі балакають...

— Що то за відьма? — Людка напевно аж зблідла.

— Не знаю, якась місцева. Її все бабці бояться. На городі у них коли щось не родить... отже... безперечно, відьма наврочила... А от Інна каже, у неї кращий за всіх урожай, бо теплиця, все по науці...

— Алло, ти себе чуєш? — різко обірвала її міркування Людка.

— Еге ж, — пошепки відповіла Вероніка. І одразу заперечила: — Та ні! Не може того бути!

— Не я це сказала, ти сама здогадалася, — пирхнула Людка. — Запий святою водицею, якщо не пізно. Ох, кому стукнула в голову шкідницька думка відпустити тебе одну до села?!

— Не пам'ятаю. Здається, мені й стукнула.

— Камікадзе з Нивок! — поблажливо обізвала її подруга. — Навіщо ти звалилася на мою голову?

— Я ж не навмисно, такі нам карти випали, жити в одному будинку. Батьків пиляй, не мене! Цю «дачку» мені все ж таки татусь зняв, я поки що стільки не заробляю!

— Досить колобком кататися, чую я, що ти абсолютно не боїшся. А дарма! — зловісно напророкувала Людка. — Кажеш, солі у тебе в будинку насипом? Посип по кутах і під дверима зсередини. І навколо ліжка. Так! І вночі нікуди не лізь, нікому не відкривай, що б там не було! Навіть якщо будуть кричати: «Пожежа!» Не сьогодні, добре?

— А раптом справді пожежа? Буває ж закон підлості!

— Нууу, тоді не знаю. Тоді перш, ніж лізти надвір, біжи на горище і звідти з віконця дивись, де і як горить, і чи небезпечно для тебе. Краще, якщо зможеш, не виходити, нехай хоч весь ваш хутір згорить!

— Ти страшніше за будь-яку відьму, Людко! Щоб я, вночі, на теє горище? Так я краще справді згорю!

— Не жартуй так, — голос подруги звучав дуже сухо, аж шкрябав по вухам. — Не забудь про сіль і святу воду. Боюся, знадобиться. Ти хоча б пам'ятаєш, що її можна відтворювати нескінченно? Наливаєш в просту водицю — отримуєш святу. Зрозуміла?