21.

«Дачниця» щільно закрила вікна, прислухалася... Далеко-далеко знову рипнула жалобна колискова «кві-іллі». Вилаявши себе, що забула подивитися вдень, що то могло так пищати, Вероніка вклалася в ліжко і знову прислухалась. Ага! Мертва тиша… Ой, ні, просто тиша! Затишна, тихенька, спокійна нічна тиша. Крізь зачинені вікна нічого не чути, і це дуже добре! Ніхто її не потурбує... навіть комахи і нічне повітря. Хоча проганяти свіже повітря Вероніці зовсім не хотілося. Що поробиш, безпека вимагає жертв.

Вночі піднявся вітер.

Він гойдав тополі, зривав зелене листя, тріпав розвішену після прання білизну, і зловісно шарудів гілками. Він і розбудив Вероніку. Крізь шум дерев ніяк не пробилося б тоненьке залізне рипіння, проте свист вітру чути і при зачинених вікнах. І ще новий звук пробивався десь зовсім близько під вікном:

— У-гууу, у-гууу.

Нібито ухала сова. Незрозуміло, це завивання вітрюгана чи голос живої істоти, яка дуже полюбляє чомусь сидіти в такі ночі попід чужими будинками та гукати у вікна. Вероніка навіть подумала: то її хтось розігрує. Звук нагадував не лише крик сови, а й глиняний пищик низького тембру.

— Уууууууу! У-гууу...

«Що не ніч — то новий концерт по заявках слухачів!» — невдоволено подумала Вероніка. Піднялася з ліжка і босоніж почапала  до вікна. Потай вона раділа, що її хоч щось розбудило — сон снився важкий.

Похмуре місто, нібито зовсім без неба і без світла, кладовище на околиці нового району. Вероніка бігала незнайомими вулицями, когось шукала і одночасно дуже боялася знайти. Знала — знайдеш, зустрінеш, трапиться щось погане. Але їй потрібно було переконатися, що той, кого вона шукає, все ще серед живих, і його пам'ятника немає на цвинтарі...

— Угуууу, — тихо, проте наполегливо завило під вікном.

«Точно вітер. Такий гул виходить, якщо дути в горлянку пляшки, повітря ріжеться об край».

— Угуууу, — погодилися за вікном.

Вероніці кортіло визирнути на подвір'я, але лячно було. Привидиться ще що-небудь, потім не заснеш! Тільки зараз вона згадала, що уві сні бігала містом босоніж... Так, і не в шортах вже точно. Чи випадково не в тій сукні, що з горища? Звичайно, ні, але у чомусь світлому, цього не приховаєш. Втямки, звідки такі марення беруться, наслухалася вчора!

Тільки зараз «дачниця» раптом помітила, що на вікнах у великій кімнаті немає ані фіранок, ані віконниць зовні. Ось чому спальня відокремлена шторкою, щоб світло не заважало. Але чому просто не повісити жалюзі? Хоч би сіточки від комарів, можна?

«Гадаю, нові вікна поставлені так нещодавно, що господарі навіть не встигли їх нормально «обжити».

Намагаючись не кинути випадковий погляд за вікно, Вероніка відвернулася. Під ногою знайомо тріснула крупинка солі, так що захололо серце. Трекляте горище!

— Ууууу! — глузливо загуло за вікном, обіцяючи, що горище було далеко не найстрашнішим з того, що її чекає.

— Хай тобі грець, — сонно відмахнулася «дачниця». — Завтра дізнаюся, що там гупає... І рипить!

Але знову лягти спати їй не дали. Варто було відійти на крок від вікна, на ганку під дверима щось гучно заворушився. Немов великий звір отирається. Не те шкрябання кігтів, коли кіт чи собака дряпаються, вимагаючи впустити їх, а наче ведмідь-грізлі чеше спину об стовбур тисячолітньої секвої! (Вероніка бачила це в кіно). Залізні двері щось дерло НЕ лапою, а саме великою грубою щіткою.

«Що за напасть? Не дивно, що я потім весь день наче варена, якщо не висипаюся ночами!»

— Гей, чого там шкребешся? Хто хоче пательнею по голові, виходь! — грізно проголосила Вероніка, тупаючи до дверей. Вона навмисне намагалася зробити голос і кроки страшнішими. Може, хтось сп'яну будинок переплутав, чого одразу про чудовиськ думати?

За дверима гучно штовхалося, тупцювало і рохкало. Вероніка прислухалася. Ні, серйозно, рохкає! Невже чиясь свинка вилізла з сараю і тепер ломиться до неї в гості? Оце так це номер!

Вероніка слухала довго, і повністю переконалася, що за дверима ворушиться щось живе, велике і басовито порохкує. Відкрити двері у неї навіть думка не майнула, проте хотілося побачити непроханого гостя і переконатися: що б там не рохкало, воно безпечне.

— Ууууу, — тривожно загуло, немов попереджаючи не лізти у вікно.

— Рох, рох, рох! — нетерпляче хрокало на ганку, немовби підбивало: «Відкривай, відкривай!»

Вероніка трохи сумнівалася, але бажання дізнатися, хто там, перемогло.

Якщо визирнути у найближче до ганку вікно, можна побачити, що там тупцяється. Відкривати вікно сенсу нема, решітка заважає визирнути подалі. Вероніка притулилася обличчям до скла і скосила очі на ганок.

— Матінко моя рідна!!

Її миттю змело з підвіконня, мало коліна не обідрала.