22.

Ліхтар над ганком світив яскраво. Вона очікувала побачити відгодовану свійську свинку, яка чомусь забрела до них у двір від сусідів. Білу або рябу свинку. Чорну, в найгіршому випадку. Але ломився до неї у двері величезний дикий кабан!

Якось він зрозумів, що його побачили. Мабуть, за криком або шурхотом за вікном. Сердито хрокнув, зійшов з ганку і потрусив під вікно. Тепер найменшої надії на галюцинацію або сон не залишилося.

Кабан! Їй-божечки, кабан!

Сіра щетина на хребті стирчить дибки і жорстка, наче голки у дикобраза. Ось чим він двері дряпав! Очиці крихітні, страшні, злісно поблискують червоним позаду гострих іклів. А ікла!.. Загнуті луками жовті бивні, точнісінько як у слона, лишень трохи поменше. Лівий кінчик ікла обламаний. Вочевидь, кабан міцно приклався ним у якийсь бійці. Вся туша темна, м’язи перекочуються на спині, рухається кабаняра повільно, наганяючи жах. А величезний слизький п'ятачок живе власним життям: рухливий, блискучий, так і тягнеться до вікна. Здається, ось-ось пролізе крізь вертикальну решітку і вріжеться у скло!

А якщо виб'є?

— Киш! — відчайдушно махнула на нього Вероніка. — Ходи геть!

— Рох-рох-рох-рох! — ніби знущаючись, пробурмотів кабан, мовляв, ото сильно налякала, дівчисько, аж тремчу весь! Звір чи привид зробив спробу встати дибки, щоб зазирнути у вікно якнайближче.

Вероніка несамовито закричала.

Роздвоєні ратиці зісковзнули по стіні.

Кабан повторив спробу і встав на повний зріст. Його п'ятачок жадібно ходив як раз на рівні підвіконня. Чув страх дівчиська і пирхав від задоволення.

«Кабанчик, кабанчик, чого ти боїшся? — гарячково міркувала Вероніка, озираючись в пошуках зброї. — Швабра? Мабуть, не візьме... А якщо хлюпнути на нього водою? Кішка б втекла, а кабан?.. Хто його знає! Відчинене вікно чи зачинене, а сюди він не влізе! Решітка не пустить. Дякувати господарям! Але залишити його під вікном до ранку я аж ніяк не можу! Хіба мало чого він придумає? А раптом якось влізе?..»

Панічно перебираючи предмети на кухні в пошуках чогось довгого і міцного, Вероніка натрапила на каструльку із залишками полину.

«Еге! Зараз перевіримо, чи справжній ти кабанчик чи «кабачок»! — вона схопила каструльку, миттєво, щоб не передумати, відчинила вікно і хлюпнула на п'ятачок залишки відвару.

— Уііііііііііііііііііі!!! — верещання мало розбудити всю вулицю.

Для вірності Вероніка жбурнула слідом за кабаном дрібку солі, перш ніж зачинити вікно. Потрапила в бік. Кабан верещав так, ніби вона приголубила його розпеченою кочергою. Зараз Вероніка відчувала себе в обложеному замку, де непроханих гостей зустрічають чанами киплячої смоли.

Несамовитий вереск перейшов в злісний рев і сопіння. Кабан готував нову атаку.

Не ризикуючи наближатися до вікна, він повернувся на ґанок і шарпав двері. Залізні двері гули і начебто навіть трохи прогиналася під рівними ударами щетинистого боку. Вероніка тримала двері руками, сподіваючись всією душею, що такі міцні залізні, як в сейфі, двері неодмінно витримають! Повинні витримати! Обов'язково!

Тепер зрозуміло, чому господарі не економили на зміцненні будинку. Схоже, це не перший штурм в їхній історії.

Двері — солідна перешкода, але тепер до кабана не дістати. Він там у повній безпеці і, схоже, не втомлюється. Двері струшував удар за ударом.

Вероніка притулилася губами до замкової щілини.

— Начхати! — перемагаючи тремтіння в голосі, голосно промовила вона. — Все одно ти сюди не ввійдеш! Тут всюди сіль! Ти її не переступиш, шинка волохата!

Кабан відповів особливо потужним ударом і принишк.

Вероніка чула шурхіт за дверима, проте ані рохкання, ані спроб штурму більше не повторювалося. Вона знову визирнула у вікно. Вітер. Навіть блискавиці без грому. А дощу немає. І на ганку нічого не розгледіти. Темно, світло під двері не проходить. Нібито хмара там клубочиться, що всередині — незрозуміло.

— Схоже, мене хочуть виманити на ганок? Невже сподіваються, я відкрию двері, щоб подивитися, що там? Я ж не дурна! — вголос проказала Вероніка і самокритично хмикнула: — Принаймні, не настільки дурненька. На добраніч, кабанчику! — гукнула вона в бік дверей. — Я лягла спати! А ти хочеш — сиди там до ранку, потім розберемося!

Двері якось недобре затремтіли, немовби їх свердлили потужним ультразвуком. Але згодом все вщухло.

Вероніка сховалася під ковдру, прислухаючись, і в котрий раз подумки радіючи, що поставила всюди бар'єри із соляних валів та святої водиці. А якби не поставила?

Крім заколисуючого шуму вітру і рідкісних зітхань: «Уу-гууу», — дівчина більше нічого не чула. І заснула.