23. Намистинки

Дівчина у весільній сукні йшла по краю неживого сірого поля. «Місячний ландшафт», де сміття зливалося в безлику рівнину, немов величезна попільничка, відтіняв білосніжність її вишитого вбрання. Гектари звалища виглядали чимось інопланетним або постапокаліптичним, повірити у реальність існування такого місця – моря сміття, над яким ширяли у небі чайки, і з криками «пірнали» за здобиччю, було абсолютно неможливо. Лише буйна фантазія або підсвідомі страхи можуть створити таку місцевість. Саме найкраще місце для неї – це сон.  Наречена йшла, волосся майоріло — вітер дув збоку, намагаючись зіштовхнути її на смітник. Але тонка фігура наполегливо просувалася по краю, вгору, до прямовисної стіни схилу. З нещільно стиснутого лівого кулака одна за одною, розмірено, наче дуже великі піщинки, що відлічують час, котилися намистинки. Вони падали на дорогу, поблискували серед пилу, відзначаючи босі сліди дивної дівчини.

Вероніка стежила за нею поглядом, але не відчувала свого тіла, не могла ані наблизитися, ані втекти. Вона невидимкою летіла на відстані метра в три, могла гарненько розглянути сукню, фігуру, шкіру з легкою засмагою...

Наречена знала, що за нею стежать. Час від часу оберталася і манила за собою, втрачаючи при цьому ще одну-дві перлові пронизки. Але обличчя крізь волосся розгледіти не вдавалося. Юне, бліде, це все, що помітила шукачка.

Але ось дівчина підійшла до сірої стіни, притиснулася до неї і зникла. Стіна проковтнула її, немов це не камінь, не глина, а пухкий попіл.

Вероніка по інерції понеслася на стіну, відскочила від неї, щоб не торкнутися тонн сміття, і негайно прокинулася.

*****

Її вітало яскраве сонце і ледве чутний плач: кві-іллі...

Вероніка йому навіть зраділа.

Відчинила вікна, глянула на ганок — нікого. Але відкрити вхідні двері вона зважилася лише зі склянкою святої води в руці. Про всяк випадок плеснула на поріг перед собою, тільки потім переконалася, що жодного сліду нічного штурму немає. Ретельно обшукала доріжку під вікном, ворота, ганок...

Ані щетинки, ані відбитку ратиць. Наче примарилося!

Людці, що одразу вийшла на зв'язок, Вероніка мляво розповіла, що ніч пройшла зовсім неспокійно, але все обійшлося. Про кабана і нічний штурм навіть обмовилася. Не через те, що вважала, ніби побачила особливо реалістичний сон, у просторіччі — глюк, а тому що боялася: раптом Людка їй не повірить? Вважатиме її навіженою або фантазеркою, розмовлятиме лагідно, але серйозно її проблеми перестане сприймати. Ні, позбутися єдиного зв'язку з великим світом? Цього аж ніяк не можна допустити.

— Снилася всіляка гидота... моторошна. Я ще не зовсім прокинулася. А потрібно вчитися... Коротше, давай, потім поговоримо. Я їсти хочу…

— Ще не снідала? — єхидно запитала подруга. — Засмажиш собі «кабанчика» чи порозумнішала?

Вероніка придушила нервове тремтіння.

— Та до чого тут, порозумнішала, не порозумнішала, просто не залишилося — вчора все з'їла. Або ти права щодо відьми, або дуже ситна вечеря — джерело моїх кошмарів. У будь-якому випадку, вже не перевіриш.

— Чому це? — здивувалася Людка. — Ти що, думаєш, всі проблеми пішли, щойно ти тарілки від заклятого частування вимила?

— А чого ще? Нехай не одразу, але їжа перетравиться...

— Отож, і залишиться в тобі назавжди! Тобто, не їжа, а закляття. Ну, вітаміни ж засвоюються, всмоктуються в організм, так і закляття вже ввійшло в кров. Зв'язку з відьмою ти тепер не зруйнуєш. Якщо вона захоче що-небудь зробити: виманити тебе з дому або налякати — ти вся в її влади. Можна опиратися, якщо знаєшся на цій справі, але позбутися... боюся, що ніяк.

— Навіщо їй таке закляття? Чим я завадила їй? Ми ж навіть знайомі не були, — не повірила Вероніка.

— А просто так, — легковажно відповіла Людка. — Ти новенька. Була б я відьмою, я б усіх новачків в цій вашій, як її... Жабокруківці тримала на повідку. Про всяк випадок. Бо місцеві у мене давно під зап’ятком, а приїжджі... в них вся небезпека. Раптом вони у відьом не вірять? Міські, що з них взяти?

— Ти смієшся, — жалібно заскиглила Вероніка, — а мені страшно! Ну... трішечки. Примара у сукні мені набагато страшніша, але з відьмою — вже перебір!

— Що там з примарою? — пожвавилася Людка, немов збиралася послухати переказ улюбленого серіалу, новий сезон.

— Так поки нічого. Привиділося, кажу ж. Сон мерзенний бачила. Навіть два. Ця сукня мене переслідує!

— Пам'ятаєш, ти обіцяла її намалювати! Детально! Зроби, ось і відв'яжеться.