26.

Хрестовоздвиженська церква — нова і стара одночасно. Одна з трьох церков в Києві на честь Воздвиження Святого Хреста, побудована і відкрита останньою, але тут, на Церковищі, ще триста років тому була поставлена, а через сто років оновлена історична церква з такою самою назвою. В ній побували багато знаменитостей, тут навіть вінчалися майбутні батьки Лесі Українки, знаменитої поетеси, але до візиту Вероніки стара церква не дожила.

Купивши у церковній крамниці десяток свічок, зайшовши всередину і обпаливши їх перед іконою Марії з Немовлям, «дачниця» коротко помолилася і вислизнула з темного храму, де запаморочливо пахло ладаном. Занадто тужливий у них спів і похмура атмосфера. Одразу помітно, біля кладовища служать! Теж мені смиренні богомольці! Одної відьми здолати і тої не можуть! А зовні сонечко золотиться, і повно нерозкритих таємниць. Вероніка раніше відчувала іноді, що церковний спів, вогники в напівтемряві, співчутливі погляди з ікон заспокоюють її і підсвідомо дарують надію. Але сьогодні тут її лише давило незримою плитою, немовби достроково укладаючи в домовину.

Назовні «дачниця» підставила лице під вечірнє сонечко, примружила очі, ловила шкірою теплі промені й молилася набагато щиріше, ніж під похмурим низьким склепінням невеличкого храму. Видихнувши, наче довго пливла під водою, Вероніка не поспішала повертатися до порожнього будинку. Хіба на неї там хтось чекає? О, так, дідькова сукня мріє, щоб з неї написали докладний портрет! Нічого, почекає ще, не трісне! Стільки років пролежала, іще почекає.

Як не примружуйся від сонця, а зробити вигляд, наче не бачиш близького кладовища Вероніці не вдавалося. Навіть міцно їх заплющ, все одно ті знаєш, що воно тут, поряд! Несподівано з’ясувавши, що стоїть за два кроки до воріт Пирогівського цвинтаря, Вероніка сахнулася назад і майже наскочила на дідка, який пас руду корову. Точніше, дідок мрійливо курив, сидячи у траві, а корова паслася самостійно, час від часу озираючись на господаря, чи не загубився?

Дідок досмалив цигарку, закашлявся, а потім смачно чхнув.

— Будьте здорові, — вимушено почала розмову ввічлива «дачниця».

— І тобі не хворіти! — жваво обернувся дідок. — Чия така будеш? Зараз вся молодь роз'їхалася по навчанням, нікого не пригадаєш, — поскаржився він.

—  Я живу в будинку Кравченків. Не рідня їм, просто на літо домовилися.

Дідок мрійливо покивав:

— Отже, в Таїсії живеш... Весело, мабуть?

— Та ні, господарі поїхали... — Вероніка пошкодувала, що ляпнула таке. Це все одно що сказати: я живу одна, приходьте, хто хоче!

— Тут вона, господиня, нікуди не дінеться, — пастух вказав на огорожу цвинтаря. — Померла Таїсія давно... а за будинком, мабуть, все ж доглядає?

— Як до…глядає? — Вероніка навіть спіткнулася на слові. — Вана ж померла?

— Так само, як за життя доглядала. Має, сердешна, про що хвилюватися на цьому світі. Не скоро, мабуть, заспокоїться... Хіба тільки, коли Лянка знайдеться.

— Ви про ту зниклу дівчину? Яка збиралася заміж?

— Я про внучку Таїсії кажу, Лянку Кравченко, дочку хрещеника мого. Бідолашна! — дідок гостро примружився: — Цікавишся? Точно не родичка, чи брешеш? Боїшся чого?

— Чого мені бояться? — Вероніка внутрішньо здригнулася.

— А ніби я не бачу, як тобі весело там живеться? — дідок дуже проникливо кивнув на оберемок жовтих свічок в руці дівчини. — Інка дошкуляє? Пожертвуй одну Таїсії, може, й полегшає.

— Віддам хоч всі, не шкода, — швидко погодилася Вероніка. — Тільки розкажіть мені все до ладу і по черзі. Геть не розумію, що відбувається!

— Історійка, мила моя, дивна, — проникливо почав пастух, разом з тим і назвав себе: — Мартином Івановичем мене кличуть. Можеш звати дідом Мартином. Якщо Таїсія тебе до мене привела, треба ж і познайомитися задля порядку.

Вероніка назвалася і внутрішньо застогнала: «Нііі! О, нііі!» — коли швидко зрозуміла, що балакучий дідок веде її прямо на цвинтар. «Знайомитися» з покійною господинею будинку, не інакше. Не підеш, не дізнаєшся місцевих легенд. От нелюд, хоч би корову побоявся кинути!

Дід Мартин на корівку навіть не озирнувся. Поманив «дачницю» за собою, по-хазяйськи відкрив ворота і пішов знайомою доріжкою вглиб цвинтаря.

«Сон в руку, — приречено думала Вероніка. — Але я не я буду, якщо не витрушу з цього тютюнового зморшка все, що він знає! До останньої подробиці!»