27.

*****

Похмура церква у порівнянні з гостинно відкритим перед нею кладовищем здалася Вероніці затишною і милою. У «дачниці» взагалі не було звички гуляти по цвинтарях, хоча деякі і знаходять в цьому свою готичну романтику. Кажуть, поетам та іншим митцям там думається краще, натхнення приходить, думки про вічне...

Можливо, дуже старі некрополі з цікавими пам'ятками, які густо заросли кущами, схожі на занедбаний парк, і справді непогані для прогулянок. Але сучасне, голе, занадто відкрите кладовище — брр! Можливо також, що той, хто шукає натхнення у написанні сценаріїв хоррор-фільмів, повинен час від часу гуляти по цвинтарям, особливо місячної ночі, але це точно не для Вероніки!

Місцевість тільки освітленням нагадувала її сон з пошуками серед могил, але цвинтар здався першовідкривачці якимось дивно низьким, наче рівно підстрижений газон. І хрестів майже немає! Цоколі чорного граніту виступали з-під землі, неначе прямокутні клумби. У їхніх «головах» стирчали невисокі плити. Також гранітні, чорні, іноді сірі, з гравірованими фотографіями, намальованими хрестами, або зі скромним написом: ім'я та роки життя. Іноді з припискою «спочивай у спокої» або із запевненням у любові і вічній пам'яті від родичів, чи тих, хто ставив плиту. Кілька блідих чи то гіпсових, чи то мармурових янголів на повний зріст тільки ще більше лякали своєю недоречністю у цьому царстві граніту і бетону.

 — Ось, Таїсія, приймай гостей, — дідок зняв старого кашкета перед однією з могилок.

Вероніка подивилася, хто тут «господарка». Сірий камінь із портретом суворої дами. Видно, робили гравірований портрет зі старою фотографії, судячи по написаних під ним роках, померла Таїсія значно старшою. На портреті у неї висока зачіска, круглі окуляри і зовнішність доброї вчительки: дивиться суворо, але й поблажливо. Все розуміє і, в разі чого, пожаліє і захистить навіть хулігана, якщо той боровся за правду.

«Таїсія Михайлівна Кравченко» — прочитала Вероніка на камені.

Цоколь цієї могили — цементний, світліший від усіх навколо, найбільше заріс квітами і зіллям, тому виглядав трохи веселіше. Хтось інший зневажливо зморщив би носа: не доглядають за могилою, забули бабцю. Багато хто вважає, що могильний горбок потрібно прополювати до стану повної пустельної «лисини», наче город. Але, судячи з постійних візитів діда Мартина і його готовності виконувати всі побажання покійної, сама Таїсія дозволяла рости на своїй «клумбі» всьому, що забажається, окрім кропиви і колючок. Та й інших відвідувачів, крім діда, вистачало!

Не лише травою було прикрито плоский горбок, там густо стояли ліхтарики-лампадки з різнобарвним скляним «черевцем» і золотистою «коронкою». На землі стояли дві коробки, повні попелу і дрібних недогорілих шматочків паперу. З-під землі «росли» кілька церковних свічок. Ще кілька нових свічок з білими гнотиком лежали поряд з коробками, ніби з проханням запалити їх пізніше, коли прийде час.

Дід Мартин неквапливо витрусив попіл на траву і знову поставив коробки на могилі.

— Записки тут пишуть прохачі. Більше, звісна річ, жіночки. Якщо не так ведеться щось у житті, пишуть Таїсії з молитвою і спалюють. Вона всіх чує. Свята була жінка, —  дід Мартин витер очі, що сльозилися.

Вероніка простягла супутнику десяток свічок, пам'ятаючи, що обіцяла жертву.

— Сама вибери одну та постав, — розпорядився він і торохкотів коробочкою сірників. Коли Вероніка встромила свічку перед бортиком, негайно запалив її. — Непогано горить, рівно. Поки вітру немає, саме час поговорити. Їй і чутно стане краще, без перешкод, — він кивнув на фото «господині», у якій вони «в гостях».

«Боже, яке дрімуче язичництво! Куди я вплуталася?» — зовні «дачниця» зберігала ввічливу увагу.

— Ти щось дізнатися хочеш? Щодо прокляття?

— Так! І взагалі все, від самого початку, будь ласка, — попрохала Вероніка. Вона пильно дивилася на свічку, щоб не відволікатися на навколишній безрадісний пейзаж.

— Так всього-то я сам не знаю, не посвячений, — з жалем визнав дід Мартин. — Це їхні знахарські справи... А більш за все — бабські розборки! Що я знати можу? Лише те, що люди балакають, та ще трохи більше, що мені Таїсія розповідала. Ну і сам десь щось замолоду застав, хоча й молодший буду, а давно живу і на пам'ять не скаржуся.

Таїсія Михайлівна мені за наречену не годилася, вчителька вона моя... Вже потім я з її сім'єю зійшовся ближче, коли кумами стали. Я до того й нехрещений був, а ось обрала мене, якраз перед армією стати хрещеним для свого первістка Івана. Сама! Може, тим і життя мені врятувала.

Вона, Таїсія, сюди незабаром після війни приїхала, молодою вчителькою до сільської школи. Вчила діточок природознавству. Всілякі трави знала! Більше десяти років пропрацювала, та згодом вижили її. З директором не зійшлися... по партійній лінії. Вона, бач, віруюча, а тоді це було небажаним навіть у селах. Так собі, стиха, можна, але ж не у школі! Ось з тих пір, як зі школи пішла, на свої прибутки жила, людей до неї натовп валив...

— На які прибутки, Мартино Івановичу? Вона що, свій бізнес відкрила? А я думала, в ті роки такого не дозволялося...