28.

Дід Мартин посміхнувся крізь жовті від тютюну вуса: 

— Можна так сказати, що й бізнес. Індивідуальне підприємництво, бач! Є такі посади по селах, які вели-и-иким попитом завжди користуються. За будь-якої влади. Знахаркою Таїсія була першою на всю округу, травницею. У Києві про неї знали, тисячі простих людей, і навіть ті, хто у великих чинах, приїжджали радитися. І трави знала, і мудро підказувала, якщо в сім'ї негаразди. Пожертви невеликі брала, за можливостями, а все ж виходило значно краще, ніж зарплата у школі! Не бідувала. Хоча самотужки з двома хлопцями теж, знаєш, не цукор.

— У неї було двоє дітей, — уточнила дослідниця. — А чоловік?

— Помер він. Довго Таїсія своїми травами його витягала з того світу, довго тримала... Почитай рочків двадцять йому від військового поранення накинула, двох синів народити встигли, а все ж йому термін вийшов. Не тут він похований, далеко. Йому, як герою війни належало гарне місце на військовому кладовищі...

Отож, народ валом валив, всім допомагала. Головне, що поки Таїсія в силі була, народ тутешній відьом менше боявся. Багатьом знахарка обережні молитви робила, добре допомагало від відьми. Ось, поглянь, завжди при мені! Я її бережу і мене береже! — дід Мартин з гордістю дістав чорну шкіряну ладанку на шнурку, що висіла у нього на грудях. З одного боку витиснута ікона Святого Миколая, з іншого, напевно Богородиця.

— Здається, такі в крамниці продаються, — придивилася Вероніка.

— Ото простота! — розсміявся дід. — Вони порожні продають, поклади що хочеш. А тут всередині псалом дев'яностий, Таїсія своєю рукою писала! А оскільки була вона свята жінка, набагато краще допомагає, ніж якщо сам, навіть із щирою вірою...

— А я чула, ніби на хрещених всіляка шаманська магія не діє, — з викликом повідомила Вероніка тоном круглої відмінниці.

Дід Мартин позітхав, пом'яв у руках кепку.

— Воно так, звичайно. Не вір і не буде — істинно сказано. Та самі ж люди слабину дають, зло впускають. Тому що глибоко в людях все ж таки боязнь сидить. Та ж відьма чим усіх прив'язує? Страхами та пристрастями. Якщо залежність яка є або червоточина. Ось я палю з дев'яти років, теж пристрасть. У всякого своє знайдеться...

Без остраху мало хто може проти нечистої сили йти. Тільки хто у свій захист без озирань щиро вірить. Тоді, може й перемогти. Але навіть тоді важко. Навіть тоді ще й важче, адже поєдинок виходить неабиякий! Кого досить налякати, на того відьма наша хіба всі чорні сили витрачає? Так, повіє разок. Дмухне і посміється. А її господар нечистий і зовсім до розрахунку боязких людей не бере. Користується ними багато, але з нехтуванням. Бо ворогів у них не відчуває, гребує ними, дрібними душами. Недорого коштують.

— Еге ж, — кивнула Вероніка. — Тобто, сидіти, не потикатися на світло, буде для здоров'я корисніше?

— Дешевше обходиться, годі й казати. Та не завжди під лавкою відсидишся. Іноді мимоволі доводиться носа висунути... Ось Таїсія жодного зла людям не робила. Якщо строго вичитувала кого, то завжди за діло. А все одно не могла мир вберегти. Коли в одному селі з такою відьмою живеш, хто може осторонь лишатися? Хочеш — не хочеш, а суперечки з лайкою будуть!

— З якою відьмою? З Інною?

— Та де там Інка могла б з Таїсією змагатися? Інка тоді не народилася ще! — махнув рукою дід Мартин. — Із Глашкою Сичихою, звичайно! Це бабка Інки. Вони всі в роду відьми.

Я ж із Глашкою в одному класі вчився, встиг надивитися. Хара-рактеррець, що перець! Але тоді ще стара Сичиха відьмою була. А коли Глашка у матері дар прийняла, ох, пішла колобродити... Багатьох з села вижила, кого і до петлі довела. Але Таїсія проти неї суворо оборону тримала. Навіть ніби домовленість між них була, не заважати одна одній.

Тільки хіба може знахарка не заважати відьмі зло творити, і яким чином та здатна втриматися, в справи людські не лізти, життя їм не псувати? Відоме діло — баби!

А як дівки їхні в роки наречених увійшли, тут серйозний вибух і трапився.

Вогник свічки здригнувся і затріщав, немовби підтверджуючи сказане.

— Які дівки? Учениці-спадкоємиці? — тихо запитала Вероніка.

— Можна і так... або просто їхні улюблені онуки. У Сичихи нащадків вистачало, проте вона з пелюшок Інку собі у наступниці записала. Око, мовляв, у неї відовське, порода наша — одразу видно! Таїсія її відмовляла, відмовляла, так як із Глашкою зладити? Вогонь!

А як хлопці Таїсіїни підросли — обидва мої хрещеники! — старший, Іван, одружився, і тут все життя на нашій тютюновій фабриці гарував, як і я. А молодшого Толика і онуку Лянку Таїсія усіма силами до міста вчитися спроваджувала. Подалі від недобрих очей.

Лянка з Інкою погодки, в нашій 150-й школі разом вчилися, жили поруч і задружилися. Коли виросли, Лянка до університету вступила, вчилася всілякому тонкому шиттю-вишиванню, і поїхала звідси. А ось через кілька років нареченою повернулася... красунею... Наречений наш, з місцевих, з дитинства знайомі були — Вадим Сотник. Хороший хлопець, розумний, теж у місті навчався... А чого не поділили майже напередодні весілля — ніхто не знає.

Інка накрутила! Не те щоб вона Вадима собі до наречених намріяла, так, жартома до нього підступала, а як відмовив — розсердилася. Постановила собі зруйнувати те весілля і... Звісно, бабці наскаржилася. Глашка й створила страшне закляття. А от — яке, того не відаю.