31.

*****

— Аглаїдо!! — грізно пролунало над парканом.

Товста, але дуже моторна тітка в такій хустці, яка навмисне молодих робить старими, для солідності, жваво обернулася, ніби перекотилася з боку на бік. І поспіхом почвалала до воріт.

— Для чого кричати на всю вулицю? — бурчала вона, смикаючи засув. — Тихіше, тихіше...

В повітрі іскрило очікування вибуху, тому що всі кури, довколишні собаки, і кішки влаштували переполох. Шугалися, кричали, наче перед землетрусом. Незрозуміло, до кого зверталася господиня: до них, чи до розгніваної гості.

Варто було засувці відкритися, ворота відчинилися. У двір важко увійшла струнка висока стара в окулярах і сільському халаті в дрібну квіточку. Всупереч зазвичай мирній зовнішності, вона метала громи і блискавки. Тож Глашка Сичиха одразу боязко стислася. Чутка про зникнення Лянки вже рознісся по дворах. Немає сумнівів, Таїсія прийшла по відповідь.

— Кажи, Аглаїдо, де моя онука? Що ти їй нашептала, наворожила проклята відьмо?

— Не я це! — наче ошпарена зойкнула Сичіха. — Їй-бо... Чим хочеш клянуся, не я!!

Під руку Таїсія попалася поливальниця, вона запустила нею в Глашку.

— Чим ти можеш клястися, бісове поріддя? Відповідай, де Іляна?

Сичиха ухилилася, поливальниця з гуркотом врізалася в стіну будинку. З дверей вискочила онука відьми.

— Прожени її, ба! Нема чого на людей кидатися! — Дуже юна Інка, набагато менш фігуриста, але цілком впізнана, рвалася вперед: — Пропала? Туди і дорога для вашої блаженної! Наперед знатиме!

— Тихіше, Іннуся, — її бабця з хитрою злобою примружила поросячі очиці, і так ледве видимі крізь подушки щік і з-під широких темних брів. — Це розмова серйозна, не для тебе. Іди, Таїсіє, добром, та не ганьбися. А то ж я можу...

Відьма підняла стиснутий кулак, звідки відчутно дмухнуло протягом. Вона могла посилити вітер до крижаного, з таким натиском, що людей виносило з двору.

— Що ти можеш? — недбало відмахнулася Таїсія. — Морок навести? В цьому ти майстриня! Відповідай, де Ляна? Куди ти її спровадила?

— Багато років ми знайомі, Таїсіє Михайлівно, не бажала я такої ворожнечі, — ніби з жалем хитала круглою головою Сичиха. — Ох, не бажала... Нікуди я твою онуку не відправляла, морока не наводила, сама вона...

— Так вже й сама? — гримнула Таїсія так, що аж дах на будинку відьми підстрибнув.

— До скасування весілля, брехати не буду, руку доклала. Не гоже наших хлопців відбивати, вибач вже!

— Ваших?! — Таїсія раптово дуже глибоко вдихнула і заспокоїлася. Але стала в цьому кам'яному спокої ще більш владною. — Говори все, як наворожила. Дослівно!

— Ви тут не в школі! — дзявкнула Інка, але бабця знову прогнала її, попросивши не заважати.

Сичиха знову похитала головою, позітхала, витримуючи скорботну театральну паузу.

— Якщо є моя провина в тому, що сьогодні Лянка не стане дружиною Стецька, краще б подякувала мені! — з викликом заявила відьма. — Тільки не очікувала я, як і всі інші, що таким шляхом їхнє весілля зірветься. Клянуся життям і нащадками моїми, нічого я не зробила, щоб Лянка сьогодні на світанку пішла. Мабуть, сама так вирішила. Не могла за нелюба йти, а порозумітися не побажала. Занадто горда та пряма, як та рейка, в кого б це вдалася?

— Дослівно! — кам'яно повторила Таїсія, не слухаючи виправдань відьми.

— Де тепер і згадати... — загарчала Сичиха. — Бузина чорна та горобина... ага, сльози, сльози щоб Інкіни сторицею відлилися...

— Так було, — нарешті твердо сказала вона, і в голосі і без того низькому, прорізався хрип з сичанням: — Не бачити Лянці щастя з Вадимом, не знадобиться їй сукня весільна і фата, ані з ним, ані з іншим! Вся рідня їхня нещаслива у коханні буде! Побачать, чого не було, не повірять тому, що було! Почуття сплутаються у вузлик, і довіку не розв'язати. Хіба тільки розрубати!

Слово в слово так я сказала і волосся її спалила, та в чорному місяці втопила. Хто ж знав, що твоя дурепа втече від ганьби, замість того, щоб із нареченим порозумітися, та до бабки-знахарки по захист бігти, як розумні онуки роблять! — вона самовдоволено погладила по голівці Інку, яка виринула поруч, наче цікава кішка.

— І нащо так негайно, лишень Вадим її за неписаною адресою послав, в обійми до іншого кидатися? — єхидствувала Інка, чуючи підтримку бабці. — Чи вже ніде правди діти? Тож, хоч із чортом, тільки аби швидше заміж? Поганої слави побоялася? Термін-то ще той, що прикрити можна? Або на бабусину травичку розраховувала та перестаралася? Шукай її тепер...

— Ти що мелеш, безсовісна! — спалахнула Таїсія. Але знову міцно взяла себе до рук. Скельця окулярів блиснули льодом. — Ось що скажу, Глашко, проклинати я тебе не буду. Без мене тобі воздасться за всі кривдні справи. А за те, що ви невинну душу образили, згубили, все ваше зло до вас повернеться. І до тебе, і до... твоєї... спадкоємиці...

Простір раптово здригнувся і змістився. Дивний гул, ніби грюкіт кулаками в товсте скло перекрив кінець фрази. Як Таїсія назвали Інку? Губи її ворухнулися, проте розчути не вдалося через дивні перешкоди. Далекі удари в «скляний екран» накочувалися хвилями. Але крізь них все одно вдалося розібрати слова.