32.

Таїсія піднесла голос і здійняла руку, ніби хотіла перехрестити відьму, але передумала. Дивний гул і вихор, що виник невідомо звідки навколо трьох фігур, тільки підкреслював значущість її слів. Стара знахарка виглядала суворою богинею відплати та справедливості.

— Ніколи твоєї Інесці Вадим не дістанеться! Все одно він лише Ляну любить, і якими б перешкодами їх не ділили, до краю і за краєм вони будуть разом! А на ваших весіллях відтепер щасливих пар не побачать! Не давалося вашому роду любові, і не дасться! Самі ви від неї відмовлялися, та ще чужу вкрасти хотіли? Не бувати тому! Бог все бачить і не дасть моїй онучці зникнути! А своїй спадкоємниці, Аглаїдо, ти вже доріжку до пекла вистелила! Шкода її, та сама долю обрала, і знову, і ще раз, і знову скоро обере, назад нічого не повернеш!

Так сказала Таїсія, і тільки-но опустила руку і розвернулася, щоб піти, стих вітер...

Страшний скрегіт битого скла не просто приголомшив усіх, але зруйнував цілий світ. Сільський двір Сичихи розтанув, стало темно. Навколо щось мерехтіло і крутилося, наче дрібні кристалічні голочки льоду в суху заметіль. З темряви вийшла відьма.

Зовні — не Інка, принаймні, зовсім не така, яку бачила під сонцем Вероніка. Так буває, що уві сні ти бачиш одну людину, але знаєш, це хтось інший! Чи навпаки, чомусь знаєш, хто це, хоча зовні незнайома людина або її вигляд не збігається з реальністю. Ніби хтось в масці ходить по наших снах. Прикидається, намагається заплутати і горе буде, якщо його не впізнати!

Вероніка точно знала, що це відьма. І, скоріше за все, саме Інка.

Інеса! Не Сичиха, так точно. Молода, вродлива, страшна настільки, що кров застигала. Ці крижинки, що літали довкола, немов падали під шкіру й кололи жахом і холодом.

Напівзнайома постать в дивному вбранні, пошитому з нічного неба, не пересувала ніг, проте наближалася. Пливла у порожнечі. Ближче, ближче. Посміхалася дуже недобре і погрожувала пальцем. Не підслуховуй, мовляв! Це не твоя таємниця!

Принаймні так розуміла її застереження Вероніка. Вона втискалася все далі в стіну, але нічого не могла вигадати, щоб зупинити відьму. Її страшні очі гіпнотизували, наче кобра у бойовій стійці. Коли не смієш зрушити з місця, щоб на тебе не накинулися.

«Інеса! — стукало в голові. — Інеса...»

Наяву Вероніка згадала б, що ім'я відьми дає над нею владу і могла крикнути «стій!» або хоча б спробувати захищатися. Але уві сні, точніше, в тому просторі, куди увірвалася відьма, розбивши віщий сон Вероніки, вона була повною господинею. Це її простір!

Руки загрозливо потягнулися вперед. Вероніка навіть не дивувалася, чому руки молодої відьми старі, сухі, точнісінько як у скелета покритого зморшкуватою жовтою шкірою.

«Задушить!» — промайнуло крізь заціпеніння.

Позаду космічної тиші безмежного порожнього простору, наповненого мікроуламками розтрощеного сну, щось дратівливо гуло. Вже кілька секунд Вероніка усвідомлювала цей звук, схожий на вібросигнал телефону, але небезпечне видіння не припинялося.

Відьмі цей звук не заважав, але простір знову роздвоївся. Вероніка зрозуміла, що це лише сон, а поруч з нею наполегливо щось гуде. І це не телефон!