34. Голосіївські легенди

Вероніка підтягнула журнального столика до дивану, розправила весільне вбрання на столі і старанно перемальовувала його фасон і візерунки вишивки у блокнот. Деякі деталі навмисне перемалювала окремо, збільшеними, щоб відстежити всі подробиці.

На другий раз горище зустріло «дачницю» наче рідну, Вероніка зайшла вільно і легко, підйом сходами обійшовся без пасток. І взагалі дослідниця не помітила жодної містики. Просто відкрила скриню і забрала сукню донизу. До купи прихопила три в'язочки полину і перевірила, що ще зберігалося на дні скрині.

Майже прихована товстим шаром солі там на дні стояла пара весільних черевичків, не зовсім білосніжних, теплого вершкового відтінку. А ще знайшлася напівпрозора тканина для довгої фати. З гарно обробленим білою гладдю хвилястим краєм, але без віночка або іншого кріплення — чомусь недошита.

Вероніка так і сяк крутила сукню, але хоча б жодного натяку, звідки обсипалися намистинки або іншого дефекту так і не знайшла. Поки не почала малювати.

«Овва, але ж Людка таки права! Ось де «біла пляма», спершу і не помітиш!»

Унікальність фасону збивала з пантелику, всі асиметричні деталі сприймалися як належне, наче «так і задумано». Але ось правий летючий рукавчик густо розшитий перловими арабесками, а лівий — абсолютно гладенький. Ані проколи від голки на тканини, ані найменша ниточка не ​​підказували, що тут також були візерунки, тільки обсипалися. Швидше, вишивка спочатку планувалася, але потім вирішили підкреслити багатство візерунка, зробивши його лише на одному рукаві. Або Ляна просто не встигла дошити своє вбрання.

Вероніка все більше схилялася до думки, що сукню наречена шила сама, або принаймні, це її авторський ескіз. Слова діда Мартина, натяки продавщиці: «художниця... навчалася старовинної вишивки...» — зміцнювали цю гіпотезу.

«Якби я вчилася на дизайнера одягу або на художницю, я б точно все найурочистіші вбрання придумувала собі сама, — міркувала Вероніка. — Тим більше, матеріал на фату тутечки, в скрині. Якщо залишити рукав без вишивки, матимеш повну жменю намистин, стільки я їх бачила уві сні. Їх можна було б пустити на оздоблення фати... Зрозуміло одне, просто перед весіллям Іліана раптово охолола до шиття. Все кинула. Шкода! Так гарно вийшло…»

Домалювавши великий фрагмент сітчастої вишивки на грудях, дослідниця не втрималася, схопилася з дивана і притисла плаття до себе, щоб перевірити зріст. Кажуть, Іліана була вище за неї, але ж все одно дуже гарно...

Дзеркало висіло на стіні з іншого боку від грубки і книжкових полиць. Вероніка не сміла обернутися і подивитися туди. Відчувала спиною холодок, розуміла, що вже пізно. Те саме відображення, на яке вона не зважується глянути, ВЖЕ ТАМ! Дивиться їй у спину. І, звичайно ж, навіть не подумає відвернутися, як годиться нормальному відображенню.

Нічого не зміниш, ВОНА — там. У дзеркалі. Вероніка знала це, відчувала, але переконатися не могла. Озирнутися і подивитися, знаючи заздалегідь, що побачиш... хіба складно? Відчувати спиною її погляд, від якого бігають мурашки, мабуть, ще страшніше. Ну, нехай вже... глибоко вдихнула і на рахунок три!

Один, два…

Вероніка обернулася і завмерла, тримаючи біля грудей прокляту сукню.

У дзеркалі стояла ТА наречена, в нижній сорочці, так само притискаючи плаття до грудей. Тепер її обличчя можна було розгледіти без перешкод. Але Вероніка бачила тільки провалля очей, які ніби росли, росли і затягували її душу, викручуючи з тіла.

Вона відсахнулася, впала на диван, впустила сукню. Встигла помітити, що ТА наречена повторила її рух... і свідомість відключилася.