35.

*****

Витягнуло її з непритомності верещання телефону. Намацавши його всліпу, дуже боячись відкрити очі, щоб не побачити привида, Вероніка спершу відповіла, тільки потім ризикнула глянути в дзеркало. Іншого відображення, крім неї, там зараз не спостерігалося. Тільки моторошно бліда «дачниця» з диким поглядом, здатна налякати будь-кого, не гірше за примару.

— Алло, ти спиш, чи що?

— Ні... Малюю, як ти просила. Вже закінчила, — Вероніка знову закинула сукню на стіл.

— І що з'ясувала? — Людка жадала звіту.

— На лівому рукаві не вистачає перлинок. Багато. Але так навіть краще, думаю, вона сама вирішила його не вишивати.

— Чому?

— Довго пояснювати. Але зараз, коли Таїсія все засипала сіллю, намагаючись зупинити родове прокляття, вже не перевіриш. От якби відразу, я впевнена, експертиза показала б, що Іліана здорово просолила це вбрання і фату своїми сльозами...

— Яке прокляття? Хто ця Таїсія? Звідки фата?! — мало не волала в слухавку подруга. — Розповідай, що відбувається?

— Еге ж, ти не знаєш останніх новин, — зрозуміла Вероніка і відразу пожвавилася. — Цур, ти перша! Що нарила серед історії з географією? Відзвітуй перша, я поки чаю поп'ю з чимось солоденьким...

— По історії небагато, в основному міфологія, — тоскно споскиглила Людка, зрозумівши, що новини їй видадуть лише бартером. — Тобі з найдавніших часів? Тоді перша пам'ятка — Пирогівский могильник зарубинецької культури. Якщо ти підеш в сторону Дніпра, то знайдеш його прямо на високому березі, приблизно в кілометрі від твоєї Жабокруківкі.

— О, Господи, що за могильник?

— Звичайне стародавнє поселення, чи кінця епохи до нашої ери, чи то початку нашої ери. Три тисячі років тому тут вже жили люди, вели господарство. А поруч з Пирогівським городищем виявили оцей самий могильник: велике поховання. Пишуть, добре збереглося. Адже в кожному селі є цвинтар, принаймні, раніше так було. Ось і там...

— І зараз так само, — буркнула Вероніка, запиваючи відомості чаєм. — Яка, ти кажеш, культура?

— За-ру-бі-нець-ка, — продиктувала Людка, наче підказку на уроці. — Названа за селом Зарубинці, де її вперше відкрили. Як трипільська культура від села Трипілля під Києвом, второпала? Тільки трипільці капітально до нашої ери працювали, а ці ближче, бронзовий вік.

— Зрозуміла. А що про тіні монахів пишуть?

— О! — Людка облизнулася. — Я б тобі зачитала... на ніч! Гаразд, розповім коротенько. І, по-моєму, це антинаукова маячня. Нібито під час старовірського розколу у 18-м сторіччі, тут зруйнували Свято-Микольський монастир, а більше півсотні ченців і священиків тієї обителі пішли під землю. Самі закопалися в печерах, як і зараз роблять деякі фанатики. Тільки як це можливо, щоб в Пирогові, який ще з 1627 згадується в літописах як володіння Києво-Печерської Лаври, у 1712 році звідкись узявся старовірський монастир?

Звичайно ж, могли ченці на чолі з настоятелем в розкол вдариться, з ким не буває. Тільки ніяких згадок про Микольський монастир під Києвом я не знайшла, і не я одна. Схоже, це сучасна легенда. Але, у що люди вірять, те їм і ввижається...

— Це точно, — зітхнула Вероніка.

— Тоді тримайся, відкуси шоколадку, я трошки прочитаю. Тут про те, що не лежиться монахам спокійно під камінчиком, вони шукають людей, щоб розпитати, чим та справа кінчилася з тим розколом. І ніхто їм не скаже, що через два роки (всього лише!) старовірів вже не переслідували, могли б вже не закопуватися.

 «...Тому і ходять примарні монахи, хочуть з'ясувати, як змінився світ. Сторіччя за сторіччям, шукають відповіді: чи правильно вчинили? Чи був це подвиг за віру, чи марне самогубство?

Бродять тіні в довгих мантіях і каптурах вулицями нічного села Пирогова. Дивуються, де ж поділися люди? Чому не горять вогні в хатах? Від якого мору всі раптом загинули або втекли? Або слідом за ними пішли під землю? Але тоді, де ж примари?

І не знають, що живе сучасне село набагато далі, а тут музей. І товпиться народ на ярмарках і гуляннях, тільки все це — в ясний день... »

Бачиш, тут ідеться про ваш кордон живого села і музею. Я так зрозуміла, що вони за межу не ходять...

— А ось мені сказали, що ходять! У всякому разі, можуть з'явитися, коли не чекаєш! Особливо в сутінках, — заперечила Вероніка. — А що вони роблять при зустрічі з людьми, там не пишуть?

— Звісно ж, пишуть! Слухай. Тут попереджають одній до лісу не ходити: