36.

«Навідують "монахи" і ближній ліс. Блукають доріжками щільні чорні тіні. Особливо після дощу і надвечір, коли сонця в лісі немає. Не виходять ті монахи на сонце, бо самі вони — тіні, одягнені в тінь. Їхні мантії зіткані з тіні. Клобуки закривають їхні обличчя. Та якщо зазирнути в обличчя такому "ченцеві", то побачиш: його каптур порожній. Проте стискання примарних пальців — залізне!

Ковзають примари доріжками в пошуках перехожих, відчувають живе тепло, але не бачать людей, поки край їхньої тіні не зачепить когось. Або сама людина з необережності не торкнеться темної постаті...»

Зрозуміла? Тож ти пильнуй, ні до кого в чорному про всяк випадок не наближайся. У цих місцях дійсно багато монастирів: Китаївська пустинь, Голосіївська пустинь... Думаєш, це майбутній святий в роздумах про високе гуляє, а там... Так! Запам'ятай: тінь ченця хапає жертву за горло і питає: "Чи віриш до смерті?" Ну, вони ж по собі міряють... Так потрібно не розгубитися і твердо відповісти: "Вірую!" Тоді відразу відстане. Зрозуміла?

— Еге ж. Красненько дякую! Добра ти людина, Людмилочко!

— Я не людина, я люд. Читати далі?

— Давай.

— З ченцями все. Тільки сказано ще, що вся Голосіївська нечисть дуже боїться одного перехрестя в лісі — Паломницького Хреста, де раніше проходив шлях на Лавру. Ось якщо опинився поруч з тим перехрестям, коли за тобою женеться щось потойбічне, вважай пощастило — не дістане. Потрібно тільки встигнути на чотири сторони перехреститися. Але, де точно те місце, вже ніхто не знає, раніше там був кам'яний покажчик, а тепер немає.

— А що, багато нечисті бігає лісом, згідно з легендами? — з побоюванням запитала Вероніка.

— А сама як думаєш, якщо в Голосієві найбільша Лиса гора в Києві? Звідки ж стільки монастирів серед лісу, якби не необхідність людей захищати? На Лисій горі колись теж ченці жили, від Лаври, сади та пасіку на місці колишнього капища влаштували, освятили гору, а потім був військовий форт, де зберігали вибухівку. Нормальні люди боялися там поруч селитися і правильно... Але ченці не йшли, молилися. Сто років тому воно все ж таки я-ааааа-к вибухнуло! З того часу там були наукові інститути, секретні об'єкти, а тепер — парк відпочинку і знову шабаші. Твоя відьма туди не літає? Їй дуже зручно, близько!

— Ох, не знаю, куди вона літає, але сьогодні вночі мене мало не придушила...

— Давай вже, розповідай, не знущайся! Решту пам'яток ти і без мене знаєш... Міське звалище, заводи, музей. Старовинна церква, де вінчалася мама Лесі Українки, не збереглася...

— Знаю, була там учора.

— Так вона ж не збереглася! — Людка страшенно здивувалася. — Ти що на екскурсію в минуле вже встигла?

— Встигла... А звідки ти знаєш? — розгубилася Вероніка. Потім захихотіла: — Людко, та не в тому сенсі, в церкві я була у новій, її відбудували на тому ж місці, а ось минуле, то зовсім інша історія... А ти чому не здивувалася?

— Тому що в Голосіївському лісі ходять коловороти, особливі воронки, маленькі смерчі зміщеного часу і простору, куди можна провалитися. І вибратися з них років через п'ятдесят, коли думаєш, що гуляв дві години! Така ж штука, як і кельтські кола фей! А ще там є грань Темного лісу, де можна заблукати так, що не скоро виберешся. Весь ліс прозорий, всюди поруч дороги, житлові райони, а не вийти ніяк! Дивись там, обережніше!

— Де ти таких відомостей набралася?

— Так всі паранормальні сайти про місцеві провали в часі пишуть! А особливо, в легендах Голосіївського лісу багато є цікавого про ваш райончик. Обрала ти, справді, куди заховатися! Знайшла тихе місце для навчання! Хоча б підручники відкривала? — єхидно запитала Людка.

— Не повіриш, весь час читаю... Гаразд, тепер ти сиди міцніше і слухай. Тут таке робиться...