39. Кордон Темного лісу

Вероніка неквапливо обідала, сподіваючись, що коли закінчить, день схилиться до вечора, йти по слідах примари буде запізно, хіба тільки підручники до ночі читати... Але коли вона все прибрала зі столу, вимила тарілку і чашку, годинник показував лише чотири по обіді. Саме час для далекої таємничої прогулянки!

Зітхаючи, шукачка зібралася у експедицію на край лісу. Взяла полотняну сумку ніби для магазину, поклала в неї невелику пляшечку святої води, коробку солі, свічки, сірники, ліхтарик, телефон, знайдену в коморі здоровезну викрутку, здатну служити холодною зброєю, тонку кофтинку, на випадок якщо ввечері буде прохолодно, знову надягла спортивні тапочки замість гумових шльопанців. В сотий раз зітхнула і вийшла надвір.

За воротами навпроти вона побачила Інну. Зніяковіло кивнула їй. Сусідка стояла за парканом, дуже близько і глузливо свердлила «дачницю» поглядом і посміхалася. Мовляв, я знаю, що ти вже знаєш... не боїшся?

Важко було не озирнутися, відчуваючи спиною цей пронизливий, обпікаючий спину між лопатками, погляд.

«Кві-іллі...» — чи то вітав її, то чи проводжав шлагбаум на заправці. Але Вероніка знову зрозуміла: дорога до таємниці відкрита, її чекають.

«Якби я була покинутою нареченою у депресії, ким я в принципі вже є, куди б я пішла рано вранці? — прикинула Вероніка, діставшись до рейок, які відзначали межу Жабокруківкі. — Якщо я не плутаю, коли є вибір трьох доріг, щур від небезпеки біжить донизу, собака — прямо, а кішка — вгору. Я точно не щур! Отже, собака або кішка?..»

 За деякий час, шукачка оцінила напрямки інакше, по-людськи: порожня дорога донизу вздовж окружного шосе, шлях вперед, в сторону цвинтаря, або вгору — повз смітники. Вероніка однозначно обрала звалище. І пішла вздовж вулиці Пирогівский шлях до Цегляного провулка, звернула до нього, вийшла на стежину, що вела між двох великих гарних ставків і, остаточно попрощавшись з асфальтом, обігнула те попелясто-сіре поле, вже бачене уві сні. Справжнє звалище виглядала більш жваво: над ним кричали зграї мартинів, які чомусь облюбували це місце.

Вероніка довго піднімалася схилом, але врешті-решт вийшла на край лісу Голосіївського, куди й прагнула. А коли побачила величезну рівнину звалища згори, вона сильно пошкодувала про відсутність фотоапарата чи камери в телефоні, настільки дивний пейзаж з іншого світу їй відкрився.

Сіра рівнина, жовті високі терикони, що виросли з глиняних відвалів, два вигнутих озерця фантастично яскравого смарагдово-купоросного кольору, який буває лише уві сні та у артах з «фотошопу», зграї птахів... якщо не знати, можна подумати, це якась екзотична курортна долина гейзерів, або декорація для зйомок фентезі-фільму, не інакше!

Збоку проходив паркан, що відокремлює житлову частину села Пирогова від музею під відкритим небом. Попереду — стіна лісу, між ним і звалищем симпатична лугова галявина — буйна трава, квіти... прірва.

— Думаю, стежка мене нагору вивела та сама. Десь тут вийшла Ляна того ранку... Постояла над урвищем, дивлячись на покинуту сцену, де розігралася її любовна драма... Ймовірно, вона взагалі нічого не бачила, просто несвідомо озирнулася, подумки попрощалася і... Куди пішла далі? Вздовж паркану? Попрямувала до лісу? Або в інший бік над урвищем? Особисто я б пішла вперед, до лісу, бо тут є стежка і мені хочеться дізнатися, що всередині? Але чи була ця стежка тут в ті роки, ось в чому питання?

Вероніка міркувала вголос, підбадьорюючи себе. Довірилася стежці і побачила просто на вході до лісу широку торовану велосипедистами стежину, котра вела між деревами вздовж узлісся. Знову обираючи напрямок, шукачка перечепилася за корінь, мало не зорала доріжку носом і помітила збоку на землі знайому перлинку.

Вірний знак: «Правильно йдеш, дитинко! Іди за мною…»

Неймовірно, щоб намистинка пролежала тут зо два десятка років. Схоже, вони матеріалізуються, неначе роса, в якихось особливих умовах прстору, навмисно для Вероніки. Шукачка підняла трофей:

— Дуже добре! А далі? Праворуч, ліворуч, донизу?

Підказки не було, довелося шукати шлях самій. Обійшовши повалений порожній стовбур дуба, вона переконалася, що іншим краєм доріжка торкається глибокої долини, занадто широкої для простого яру. Тут починалося велике розгалужене урочище, зі справжніми урвищами, водними цілющими джерелами, заболоченими казковими місцинами, що вело все нижче і нижче до самих озер, на березі яких збудований Китаївський монастир. З Китаєм не пов'язаний, назва перейшла від стародавньої фортеці «китай-місто». Вероніка бачила його на карті, але спускатися в район під назвою Мишоловка не збиралася.

— Я не пацюк! — повторила вона. — Навіть не миша! Туди не піду! Право чи ліво?

Підкоряючись натхненню, чи швидше, бажанню триматися обжитої території, вона рушила уздовж музейного ґратчастого паркану. Обрала стежку ліворуч. Йшла, придивляючись, чи не зблисне десь у траві ще одна перлинка.

За кілька сотень метрів нічого не знайшла. А паркан і стежка раптово почали хилитися донизу. Аби не дряпатися на зворотному шляху цим крутосхилом, Вероніка повернула назад. Дорогою звертала увагу на сині квіточки свого імені, що купками рясно ростуть уздовж стежки.

Ліс як ліс. Зовсім не темний, точніше, сонячний, але вже надвечір'я. Заглиблюватися в нього на самоті абсолютно не тягне. Про всяк випадок, Вероніка дослідила інший напрямок, поки стежка знову не почала стрімко знижуватися, збираючись заглибитися в Китаївське урочище.