43. Журналістка

До обіду Вероніка прочитала програму для вступу на журналістику, а потім посилено студіювала власну «легенду». Здається, так це називається у тих, хто працює під прикриттям задля різних небезпечних і складних місій? Шукачка довго розробляла програму питань, щоб вивідати інформацію у місцевих жителів, викликаючи поменше підозр, і розмірковувала, якою журналісткою ій треба бути, щоб «розв’язати язики» місцевих жителів?

З одного боку, якщо всі так бояться відьми, як запевняли дід Мартин, продавчиня і пацанчик з велосипедом, люди можуть не захотіти розмовляти з міською дівчиною. А з іншого боку, хіба немає у них бажання відвести душу, розповісти, що саме Пирогівська відьма «найвідьмачніша» за всіх відьом довкола?

Найбільше Вероніка боялася відпрацьовувати свій новий імідж перед дзеркалом. А що як там знову з’явиться примара? Це ж тільки здається, що ти завжди готова її побачити якщо бачила вже не один раз! Зовсім не так! Кожен наступний раз тільки страшніше! Нема жодних шансів, що тобі це привиділося або, що це була, та більше не повториться. Ні, це реальність! Нова твоя реальність. Де напад завжди стається несподівано, нехай ти його заздалегідь відчуваєш, все розумієш, бачиш попередження і знаки, але все одно до кінця не віриш, що виходу нема, прокинутися від кошмару неможливо! Все ж, Вероніка ризикнула дивитися на себе в дзеркало і… нічого! Мабуть примарна Ляна не проти пошуків розгадки своєї таємниці.

Все одно «журналістка» довго не наважувалася «піти в народ», але все ж таки зібралася, наказавши собі не тремтіти і виглядати дуже зацікавленою, а не наляканою! Вероніка взяла блокнот і ручку, щоб робити записи цікавих подробиць, і вирушила на іншу лінію Фестивальної, бо вирішила, чим далі від Инчиного будинку, тим люди будуть сміливіші.

Вероніка не стукала в кожну хвіртку, вона йшла вздовж парканів, виглядаючи, чи є хто вдома, хто саме, чи безпечно привертати його увагу, напрошуючись в гості?

«Ні, мабуть, справжньою журналісткою я не стану, — зітхала шукачка. — Розвідувати щось таємно, набагато простіше, ніж розпитувати можливих свідків! Стільки років тягнулася за Людкою, звикла думати про себе, що я бойова! А виходить, я така боягузка!.. Постукати до хати й сказати «Добрий день!» і то не можу... Ганьба! Може, з часом, працюючи у великій команді, я б навчилася... Взагалі-то, професія цікава... Але зараз, одна... ніяк! І справжні журналістки, здається, нечасто десь вештаються поодинці. Навіть на великих заходах, де повно народу, одній сновигати небезпечно! Тим більше у таких глухих кутках. З ними завжди хлопець з камерою для захисту... — запізно подумала Вероніка. — До речі, Таїсіє Михайлівно, ви ж тут всіх знали, хто мені потрібен! Допоможіть, будь ласка, підкажіть, куди йти!»

Звернення до Таїсії допомогло або щось інше додало рішучості Вероніці, тільки коли побачила у дворі двох тіток, які сперечалися, вона покликала їх через паркан.

— Добридень! Вибачте, будь ласка, мені потрібна ваша допомога!

Дві господині, з вигляду свекруха і невістка, зацікавлено підійшли.

— Підкажіть, хто з ваших сусідів погодиться дати мені інтерв'ю. Для програми про містику, — підступно підчепила їх на гачок Вероніка.

— Для якої програми? Навіщо сусіди? — навперебій уточнили господині. — З телебачення, чи що?

— Якби ж то, — щиросердно зітхнула майбутня студентка. — Тільки вступати на курси збираюся. Але туди потрібно подати такий проект, щоб усі зойкнули, тоді візьмуть. Мені тут... тобто там... — вона махнула в бік іншого кутка Пирогова, — натякнули, що у вас давно колись була загадкова історія зі зниклою нареченою. Давно — це погано, звичайно, все пристрасті охолонули, але якщо історія і справді загадкова... Раптом зацікавить? Мені б записати розповіді кількох самовидців, щоб зрозуміти, що до чого...

— Ой, дитино! Це справжнісінька «Реальна містика»! «Битва екстрасенсів» відпочиває! — у старшої господині загорілися очі.

— Так базікають баби всіляку нісенітницю про відьму, — зневажливо скривилася молода. — Тільки зганьбимося перед телебаченням, якщо до нас з перевіркою приїдуть!

— Це ти нісенітниці верзеш, бо не знаєш, замолода дуже! — смикнула її старша. — Було діло, коли Лянка... Лянка Кравченко... Тільки тут, дівчино, ніхто вам нічого не скаже, навіть по великому секрету. А приїдуть з телебачення, тим більше! По норах своїх заб'ються, боягузи, хвіртки не відкриють! Бу-бу-бу, нічого не знаю, не бачив, тільки від них і отримаєте!

— А ось це ви, мамо, правильно говорите, — навіть сама здивувалася молода господиня. І обернулася до «журналістки»: — Чутки ходять по кутках, та нічого до ладу від наших людей ніколи не дізнаєшся! Скільки ми дітьми питали, всі негайно в крик: «Не лізь не в свою справу! Забудь! Хочеш відьму розлютити? » — і таке подібне... Ні, щоб по-людському пояснити! Є такі, хто говорити не боїться, та вони самі мало знають. Самі запитання, жодних відповідей...

— Ото ж бо й воно, що не знають! Тільки тому не бояться, — стишила голос старша і тривожно глянула на всі боки. — Бачите, онде паркан залізний блакитний, і ворота з квіточками... там запитаєте. Якщо вже вона не скаже, ніхто не скаже. Вона Інку більше за всіх не любить, але не боїться. Тому що... — господиня закінчила фразу багатозначним пошепки: — ...Родички вони!