46.

— Ні, — задумалася Альбіна. — Увечері це було. Лянка потім всю ніч плакала, Таїсія розповідала. Загалом, напередодні весілля буквально щось трапилося.

— Але як це... в білій сукні... — насупилася шукачка. — Не міг він свою наречену в ньому до весілля побачити!

— Оце загадка, — погодилася Альбіна. — Тільки так і було, як я кажу. Щось там заплуталося... Начебто Інка вмовила Лянку сукню нареченому показати... Або ні, коли примірка була, вмовила Вадима подивитися потихеньку... адже така краса! А прикмета ця, сама знаєш, яка! Ось потім Вадим їй і видав, що фата і біле плаття вже не для неї...

В серцях, звісно, бовкнув! Та й звичаї нині вільні, навіть в самому глухому селі не кожна десята наречена має право на фату за таким рахунком...

Тільки тоді, з Лянкою, наречений абсолютно не мав рації! Її бабця суворо виховувала, жодних вибриків на стороні навіть в думках бути не могло! Навіть у поцілунок не повірю, куди вже про щось серйозне думати! — обурено стукнула порожньою чашкою Альбіна. — Кажу, відьмине закляття! Морок, не інакше!

— І що далі? — затамувавши подих, Вероніка ловила кожне слово. — Вони так і не помирилися?

— Якби Вадим прийшов, Ляна його б точно вибачила. Тільки він не прийшов. Інший прийшов. Доки вона лежала вдома, ридала, Стецько до неї з букетом прийшов вибачатися. Той ще розумник! Тільки гірше зробив!

— Це хто такий? — прикинулася, що вперше чує про іншого нареченого Вероніка.

— Був у нас тоді завидний молодик Стецько Григоренко. Татусь та матуся його великими чинами в музеї працювали, сам він теж помітний, з головою, руки золоті... Старший за Вадима років на п'ять-шість, вже з будинком, з машиною... чим не наречений? — Альбіна знову тяжко зітхнула.

— Григоренко, — записала «журналістка». — А як повне ім'я?

— Стас. Станіслав, тобто. Якось так звикли по-селянськи, Стецько та Стецько, а коли він виконробом на будівництві став, одразу згадали — Станіслав Юрійович, не могли б ви з дошками для школи допомогти... Станіслав Юрійович, заліза б для дахів роздобути... Тьху! Як ті собаки збіглися!

— Ви, напевно, добре його знаєте? — обережно закинула гачок Вероніка, вже зрозумівши причину глибоких зітхань і смутку Інчиної сестриці.

— Я кохаю його тридцять років! — відрізала Альбіна Петрівна. — Хоча зараз... Та, мабуть, вже більше. Всі тридцять п'ять. А його ця змія Інеска з бабусею нашою так підставили! І зникнення Лянки, виходить, на його совісті, хоча там тільки Вадим винний!

Коли ти чоловік — з'ясуй все до денця, перш ніж рубати шаблюкою. Сотник, прости Господи, гени козацьких старшин в ньому заговорили! То не міг вже у ньому інший ген прокинутися, з тих, які ще пам'ятають як відьом топити?! Притиснув би Інусю з бабусею, швиденько все з'ясував би! Адже він навіть Таїсії не слухав, дурень, весь чорний ходив, як той скелет, а простого слова мовити не міг!

Гаразд, міг без пращурів обійтися, сам пішов би до Стецька, запитав в лоб: було? Адже він міг пояснити, і тоді нічого такого б не сталося! Дурь людська, скільки ж у тобі руйнівної сили! Жодна бомба стільки житті не скалічила...

Вероніка співчутливо зітхнула, переконуючись все глибше, що і для неї на цьому сплетінні родоводів неспроста вистигло отруєне яблучко. Хоча Григоренко — прізвище незнайоме. Але буває все так заплутано... ніхто не дасть гарантію, що вона нікому тут не родичка, хоч і незрозуміло, чия?

— Вибачте, а навіщо Стецько... теє, Станіслав Григоренко прийшов до Іліани з букетом? Підтримати її? І що, заради утішання мерщій заміж покликав?

— Майже так, — гірко підтвердила Альбіна. — Вадим Ляну не без адреси прогнав, а до Стецька! А вони того вечора навіть не бачилися!!!

Але чутки по дворах повзли, день пройшов, інший і вже всі баби впевнені, нібито застукав Вадим Ляну зі Стецьком в чиємусь садку... Ось в який момент застукав, і в чиєму подвір'ї, про це бурхливо сперечалися. А про те, що в садку справа була, ввечері, як стемніло вже, тут всі сходилися. Відомо, бабин гурт гірше жаб'ячого! У будь-кого нерви не витримають.

Вадим розлютився і не став подробиці з'ясовувати, а Стецько вибачатися прийшов. Мовляв, через нього весілля зірвалося, готовий спокутувати...

— Одружуватися? Але навіщо? Якщо він точно знає, що сам він ні до чого? — Вероніка навіть підскочила.

— Так в тому ж мистецтво відьмине, що він і сам не знав, що того вечора було! Отямився під парканом у Кравченків, голова розколюється... додому ледве дійшов. А з ранку чутки ходять такі, що єдине розумне припущення — Вадим його вчора добряче по голові гепнув! Отже, було за що... Головне, він точно пам'ятає, і на те повно свідків — не пив. А пливло все наче з перепою. Пам'ять просто так не пропадає, а від травми (або від зілля!) таке часто густо трапляється. Ось, як чесний дурень, Стецько і зізнався, що завжди йому Ляна подобалася, він готовий її захистити, щоб пересуди не повзли, одружиться хоч зараз! На мене він тоді й не дивився... Може, так, поглядав, не серйозно. І на Інку поглядав, чому ні? За ним дівки теж табунами ходили! Мало того, що хлопець показний, ще й матеріально добре забезпечений. Перспективний чоловік! Я все боялася, щоб він не подумав, нібито в невістки до його матусі набиваюся більше, ніж до нього в пару... Соромилася, дурепа, молода була! — в серцях затаврувала себе Альбіна. — Хто ж знав, хто ж знав, як вийде...