48.

— Так вони потім одружилися? Тобто, Інна не Сич, а Григоренко?

— Інеса вона, — багатозначно сказала Альбіна. — А прізвище не суттєве. Здається, так, змінила в шлюбі бабине прізвище. Тільки суть не змінилася. Скільки зміюка шкіру не міняє, а зміюкою лишається! Вадим незабаром назовсім до міста поїхав, працювати. А молодята наші тут залишилися. По-іншому й бути не могло. Сичиха в тому році померла, до Інки перейшов весь наш сімейний бізнес... А Стецько на будівництво пішов працювати. Бачила, який будинок у Інки — дах вогнем горить! Це звідти матеріали, від його будівничих закупівель, всі закордонні... Через них миленький мій трохи сам не згорів... Звинуватили його в розкраданні будматеріалів, суд був... Не довели нічого, а крові попили добряче. З виконробів звільнили. Тоді він собі заправку купив, теж прибутково, але спокійніше...

— Він зараз працює там, де шлагбаум... — Вероніка не могла сказати «співає», але Альбіна зрозуміла.

— Давно вже ні. Давно вже... Дуже далеко він звідси, добре, хоч живий залишився. Скільки разів Інка звести зі світу чоловіка намагалася? Навіть не злічити...

— Для чого? Вона ж сама його обрала!

— Вона обирала весілля, шикарний банкет в ресторані, плаття з фатою... А навіщо їй сімейне життя? Інший у неї інтерес. Як у всіх в нашому роду, життя не складається... Не для чоловіка у відьми турбота і ласка, а для нечистого! Та тільки навіщо ж зі Стецьком поріднилася? Під прокляття його і з цього боку підвела! Він їй новий будинок побудував, тільки Інка все зробила, щоб не жилося йому там. Одне горе вона приносить всім, хто біля неї... і собі... і мені заодно! — Альбіна закрила обличчя рукою, «журналістка» просила продовжувати.

— Так кінець історії вже близько. Скільки могла грошей і сил Інка з чоловіка витягнула, а натомість що? Дуже скоро після весілля чахнути Стецько почав, ходить похмуріше за хмару. І запив. Не знаю, як інші, я відразу помітила. Думаю, розповіла Інка йому все ж таки, яку роль він зіграв в історії з Ляною. Яка людина це витримає? Став по компаніях пропадати, в шинку нашому, подалі від будинку, з того боку, де музей. Там туристів стільки...

На якесь свято зачепилася його компанія з приїжджими... Слівце за слівце, потім побилися, а п’яні всі були, то в такий раж вдарилися, що ледве їх водою розлили! Справа гучна була. Ненавмисне вбивство. Тільки жертвою виявився іноземець, так що мучили тих гуляк півроку, але Стецька потім відпустили, за недостатністю доказів. Думаю, батьки його допомогли, точно що не Інка! Він потім нібито за розум взявся, вже п'яним за кермо — ніколи, на будівництво пішов, знову в шановані начальники вибився... Школі нашій дійсно допоміг, навіть депутатом міг стати... А тут суд через його новий дах у будинку... тобто, через будматеріали. Теж виправдали, але сивини додалося.

Ми вже на той час розуміли, що до чого. Не одразу повірили, що можемо ще любити і бути такими щасливими, коли разом… І боялися, і пручалися, та кохання сильніше за будь-який острах. А коли відкрилися, то силу в собі відчули, і зникла боязкість. Вирішили разом жити, або померти, але з полону вирватися! Стець — він не слимак якійсь, а справжній чоловік. Якщо боявся, то тільки за мене. А я — за нього. Він у мене частіше ночував, ніж удома. І, здавалося, Інку це влаштовує... Не може того бути, щоб відьма не знала, де її чоловік. Розлучитися з нею, оце нелегко. Тому як слава «покинутої» не для нашої Інеси! Тричі Стецько збирався, велику розмову вдома вів... Казав, що піде назавжди, просив відпустити добром! Та де там!

Перший раз бійка сталася... На другий раз комісія на будівництво приїхала...

А на третій... Автівки на дорозі зіткнулися. А потім і фура перекинулася, коли об'їжджала їх. Одна людина загинула... Стецько точно не пив, але в крові його знайшли щось дивне, не могли зрозуміти, сліди ліків чи невідомий наркотик... Загалом, це теж зашкодило справі. Визнали, ніби він у тій великій аварії винен. Тепер сидить... Листи пишемо, чекаємо, коли він повернеться... Розповідав мені, ще до суду: Інку він на дорозі бачив, тому і так різко кермо вивернув, думав, що у стовп влетить. А вийшло — лоб в лоб із зустрічною машиною...

Інка із ним за законом через рік заочно розлучилася, навіть чуток ніяких не було, думаю, цього в селі і не знають. Нам перешкод ніби жодних тепер... окрім прокляття! Немає у нас щасливих сімей в роду з тої пори, як наречений баби Глашки зі служби у армії не повернувся живим, загинув. Чи то руки на себе наклав, чи вбили, чи може справді нещасний випадок, як у листі писали. Темна історія, ніхто достеменно не знав, що сталося. Але оскаженіла тоді Глашка і почала людям долі ламати, наче мстилася за себе. Яке вже тоді в сім’ї щастя? А тим паче, після історії з Ляною, коли Таїсія Сичихино прокляття на нас повернула...

От лишень якби хто дізнався, куди Лянка пропала, може, зміг би прокляття зняти. Та кому це під силу? Тільки Вадиму. Він у всьому винен, не розібрався, зопалу ляпнув та не вибачився. Упустив дівчину, згинула невинна душа...

— А сам він одружений?

— Де там, навіть не збирався. Картає себе до цієї пори. Він намагається того не показувати, але я все бачу. Вадим наче замерз із середини, не живий, не мертвий. Щороку приїжджає, ходить по тих місцях над прірвою... на неї чекає.

— І не говорив, нічого йому там не ввижається? — Вероніка тихенько здригнулася від спогадів про кабана і примару.

— Може, казав комусь, але не мені, — зітхнула Альбіна. — За життя ще з Таїсією радився, а потім і вона пішла... Тяжко, коли твоє кохання далеко і в нещасті. І тобі без нього, звісно, щастя немає...