50. Те, чого не було

Старий будиночок знахарки, ще з темними колодами зрубу, без штукатурки, жив вечірнім життям, а позаду нього у садку яснів віконцем маленький флігель. Дві молоденькі подружки весело обговорювали близьке весілля.

— Ох, Лянка! Яка краса! А рукавчика шкода, мені вишитий більш подобається... — юна Інка перекочувала на долоні жменю перлових намистинок.

— Я тоді до дипломного показу не встигла другий вишити, ніхто навіть не помітив! — весело відповіла Іліана. — А тепер... Я хотіла докінчити, але вже так звикла. Є в цьому якась родзинка, думаю, все вийшло на краще...

— Ти фату будеш на обличчя опускати?

— Ото поки  не знаю. Можна наперед, а можна відкинути два шари. Пишнішою буде. Ти як гадаєш? — відмінниця дизайну радилася з подружкою, як звичайна дівчина. Інна накинула на себе газову хмарку з обшитим краєм.

— Якщо для себе, мені б краще обличчя закрити, це всі знають! А тобі, по-моєму, краще відкрити! Чого ховатися? І ще наший ці перлинки скрізь по фаті, наче зірочки!

— Думала нашити, але передумала. Не хочу обтяжувати її, нехай літає. А з намистин, якщо залишилися, то віночок зроблю. Переплетений, з дрібними незабудками. Як вважаєш, якщо квітки білі, хтось здогадається, що вони — незабудки?

— Головне, аби ти знала, іншим і не обов'язково! — засміялася Інка. — Важливо тільки, щоб гарно!

— Приклади до себе, я з боку подивлюся, — попросила Ляна. — Так, мабуть, обличчя краще відкрити... А тепер із сукнею!

— Ти що, прикмета погана, свою сукню давати комусь! — злякалася онука відьми.

— Я в прикмети не вірю! — сміялась Лянка. — І ти не хтось!

— Не віриш? — підколола Інеса. — Зовсім не віриш?

— Ні-і!

— А тоді одягнися у повний фасон і покажись Вадиму! Нехай він скаже, як краще?

— Ой, ні... Недобре це. Прикмета тут ні до чого! — заперечила наречена на заливистий регіт Інки. — Тут інше... Я ж, нібито, художниця. Сама повинна розумітися, обирати, всілякі дрібниці визначити! Нареченому потрібен сюрприз, а не мої сумніви.

— І мені теж потрібен! Одягни, хоч я помилуюся!

— Гаразд, приміряємо... Знаєш, — Ляна виринула з вирізу сукні, — я його вже стільком в університеті показувала, стільки раз приміряла, взагалі не віриться, що це тільки моє весільне вбрання! Здається, ніби позичила костюм для балу-маскараду! Звикла до нього. Чому цим сукням надають таке значення? І не бачити щоб заздалегідь, і неодмінно все біле-білесеньке! Роблять сучасні сукні з кольоровими витребеньками... тільки не у нас!

— Так, у нас цей номер не пройде! — підтримала Інка. — Весілля, отже, вся в білому! Ти і так всіх порвеш, якщо на вінчанні коліна покажеш!

— Там не видно!

— Майже-майже! — сміялась Інка. Але почувши питання «ти не передумала?» — сердито хитнула чорним «хвостиком». — Ні! Сама розумієш, таке свято!.. Ні до чого це... люди шепотітися будуть. Огидно!

— Кажу тобі, я не раба умовностей, — твердо сказала Ляна. — Ти моя подруга і повинна стати свідком не тільки перед людьми...

— Так тим більше! Перед Богом знайди собі когось пристойного! Щоб проблем не було, — хмикнула Інка.

— Перестань! — Іляна майже розсердилася. — Я хочу подружкою тебе. Хіба за прикметами можна відмовити в проханні подрузі напередодні весілля? — підколола вона Інку. Та хмикнула:

— Вагітним відмовляти гріх, і то з цим не всі згодні. Напевно, тільки вже близько до пологів... А тобі — чому не відмовити? Для тебе ж стараюся!

— Ну я прошу... Інночка... і Вадим теж прохає. Хочеш, сам попросить?

— Ах, він теж просить? — в голосі Інки прорізалася несподівана злість. — Тоді точно не буду!

— Чому?

— Він мене за людину не має! — з гіркотою відповіла онука відьми. — Начебто розумний хлопець, освідчений, а іноді послухаєш... є в ньому дрімучість всіх наших бабок!

— Що він сказав? — суворо запитала Ляна, не бажаючи спускати образу подруги.

— Нічого конкретного, з дрібниць складалося... — відмахнулася Інка. — Цей поблажливий погляд... Я людей наскрізь бачу. Та й ти вважаєш мене маленькою!

— Нічого подібного! Так, я звикла, що ти мені ніби молодша сестра. Але нічого поганого це не означає. А зараз я сама собі здаюся надто дорослою, бо заміж виходжу. Якось лячно... нове життя. Але щодо Вадима ти дарма. Він добрий!

— Непоганий, але... я боюся його іноді. Якийсь він занадто правильний. Лянка, ти поїдеш, а я сама залишуся! Пропаду я тут...

— Чому сама? Ти теж на навчання поїдеш. У тебе ж є подружки в твоїй академії?

— О так! — криво посміхнулася Інка. — Там у нас серед дівчат як на зоні! Хто на картах гадати вміє, той в авторитеті! А я добре вмію!

— Якщо захочеш, після навчання в місті залишишся, може, навіть знову поруч житимемо... Адже це завжди можна влаштувати!

— Ось тоді і стане видно, наскільки Вадим вважає, що я для вас не компанія, — сумно напророкувала Інка. — Не хочу перевіряти! Та й не вийде. Ти ж знаєш, тут моя доля. Нічого з цим не поробиш. Рано чи пізно…