54. Сигнал тривоги

У кімнаті Інни червоні фіранки. Через них навіть в ясний день у кабінеті відьми зловісна багряна напівтемрява, наче у жерлі пічки або у фотолабораторії, куди не має заглядати навіть промінчик відкритого світла.

Підперши щоку кулаком, красуня щось вивчала за письмовим столом, заваленим стародавніми книжками і сушеними травами. Перед нею на поліровці сиділа величезна жаба. Інка задумливо гладила її вказівним пальцем, час від часу вмочуючи палець в блюдце з водою.

— Що ми зробимо з цією балакучою куркою, тітки Муськіною донькою? — ліниво запитала вона у жаби. Строкате горло рухалося, жаба немовби намагалася проковтнути глибоку образу. Але мовчки.

— Я придумала. Як щодо гори і ями?

— Екк! — квакнула жаба, схоже на захоплене: «Ек, втнула! Вигадниця! »

— Але тоді тобі доведеться напружитися, — відьма зосереджено гортала щось на зразок атласу домашніх тварин. Миготіли глянцеві зображення різних порід корів, свиней, курей... — Підійде? — вона зупинилася на зображенні кудлатого рудого собаки.

Жаба щось незрозуміло пробурчала, переступила кривими лапами і в три прийоми повернулася навколо себе. Миттєво на її місці пурхнула тютюнового кольору хмарка з різким запахом грибних спор, ніби вибухнув гриб дощовик. І жаба зникла.

Інеса спокійно заварила собі чай з трав і сіла до столу.

Десь за годину на вулиці несамовито завила сирена...

*****

— Що трапилося? Що трапилося?

— Петрівна ногу зламала! — передавали по ланцюжку ті, що знали, тим, хто ще не знав. — Чули «швидку»? Помилився водій, не на соті номери відразу звернув, а до нас. Переполошив всіх, помилуй Боже!

— Вона що, з даху впала? У погребі? Як сталося?

— Кажуть, у городі поралася, а в дірку на задньому дворі величезне псисько влізло. Кудлатий, рудий звір, шкіриться, наче скажений. Ну а хто його зна? Почала Петрівна потихеньку спиною відступати до дому. На ганок, на сходинки пішла... а зі тварюки тієї око не зводить. Ось і оступилася! А собака...

— Кинувся? Вкусив?! — зойкали чутливі слухачі.

— Провалився в ту ж мить! — із задоволенням оповідала одна з присвячених. — Наче крізь землю! Ясна річ... — тітка багатозначно стиснула губи.

Слухачки з розумінням хитали головами.

— Вибачте, з ким це сталося? — запитала Вероніка. — Петрівна, це хто?

— Альбінка Варенець, Відьмина родичка, — без збентеження розповіли сусідки. — Були часи, вони чоловіка Інчиного не поділили, цікаво, через що зараз? Якщо вже рідню не пошкодувала, справа серйозна...

— Якби не рідня, взагалі вбилася б! — авторитетно заявила стара бабця, згорблена, проте активна. — Язиками більше плещіть, тоді й самі кісток не зберете!

Тітки швиденько стишили голоси і пішли вулицею, продовжуючи пліткувати пошепки. Вероніка прошмигнула назад до будинку Кравченків, спиною притулилася до огорожі, намагаючись віддихатися.

«Викликала одна відьму на двобій! — вилаяла вона себе. — Не інакше, через наше «інтерв'ю» Альбіна постраждала. Але звідки Інка дізналася? Припустимо, збіг. Дійсно напав чужий собака.

Ага! Страшний собака, який гарчить, але не кусає... і на місці зник, щойно Альбіна оступилася? Дуже правдоподібно! Я вже заражаються бабськими плітками, але, як на мене, тут і їжаку зрозуміло, що то справа рук відьми!»