56.

*****

Вероніка дотрималася слова, цілісінький день просиділа вдома, гризучи навчальні програми для різних вишів і розмірковуючи: чи варто вступати на психологію, якщо хочеш розібратися, що у людей в головах? В одного боку, коли хочеться краще зрозуміти інших і себе, йдеш вчити цю науку — логічно. А з іншого, розуміючи, що саме це твоє слабке місце, що в житті ти погано розбираєшся в людях, важко розумієш їх, тобто, психологічного покликання у тебе точно немає... ставати дипломованим психологом або психотерапевтом? Хіба так чесно? Чи зможеш ти допомогти собі — невідомо, а чи зможеш допомагати іншим, погано розуміючи навіть себе?..

«Гай-гай, як би мені зараз став у пригоді підручник з парапсихології, метафізики, паранормальних явищ і практичної магії! — зітхала учениця, гортаючи екзаменаційні питання. — Хоча б, з етнографії з описом народних магічних культів. А тут все не те... Але, мабуть, тепер ясно, що природознавство мені найближче. Залишилося обрати науку... крім всіх видів біології та біохімії. Це Людчино царство! »

Ніч пройшла неспокійно. На перший погляд, «дачниці» ніхто не заважав. Близько опівночі шлагбаум на заправці як зазвичай проспівав «кві-іллі, кві-ілі» і... нічого не сталося. Тиша. Цвіркуни стрекочуть, помаранчеве світло тьмяних ліхтарів розжарює темряву. Тільки невиразна тривога змушує крутитися з боку на бік, і ліжко здається напрочуд незручним.

Вероніка з обережністю нечутно підійшла до вікна.

Якщо притиснутися близько, сітка не заважає дивитися на вулицю. Зірки величезні! Місяця і натяку немає... Еге ж, з випускного пройшло якраз два тижні, і тоді був повний місяць. Місяць зоряні миші з'їли до останньої скоринки, скоро почне рости новий, а зараз...

«Ось воно що таке! — здогадалася шукачка. — Чорний місяць! Коли місяць найяскравіший і круглий це повний місяць, а коли його зовсім немає, тоді він чорний! Ось про що говорила у проклятті Сичиха!

Так-так, вона спалила волосся Іліан і втопила в чорному місяці, як це? От якби в повному місяці, в новому, в старому або просто у місячній доріжці — зрозуміло, зачерпни воду з відображенням потрібного місяця і заливай що хочеш! Хм, а чим чорний місяць гірше? Мабуть, Сичиха мала на увазі воду найтемнішої ночі... Схоже.

І що це мені дає? Інка відмінно знала закляття, Таїсія його теж чула, що вони змогли зробити? Людка знову виявилася права: жодним зіллям любовне прокляття не скасувати і вкрадене щастя назад не повернути... Хоч у трьох місяцях винуватців утопи, будуть тільки місячні потопельники і жодних щасливих пар! »

Думка про місячних потопельників не сподобалася Вероніці, вона поспіхом витрусила її з голови, шаснула до ліжка і знову намагалася заснути. Вдалося, але сон прийшов неспокійний. Перед очима крутилася якась невиразна фраза, яку ніяк не вдавалося пригадати або прочитати. Звичайна перевтома, мозок завис, як комп’ютерна програма і не може перезавантажитися.

Все ж таки не можна цілий день безвилазно вчитися і вчитися, потрібно було хоч пару годинок погуляти неподалік, подихати. Якщо вітер не з боку звалища, звичайно. А якщо так, хоча б на горищі посидіти в соляному склепі. Або до музею дійти, долучитися до народної архітектури! Хто повірить, що Вероніка вже два тижні сидить так близько і ще жодного разу не гуляла в знаменитому Пирогові безкоштовно, на правах місцевої.

Сон крутився і крутився навколо уроків, питань без відповіді, поки раптом (як згодом з'ясувалося, вже на світанку) в нього не увірвався поїзд!

Дуже реалістичний товарний потяг гуркотів по рейках. Вероніка стояла на узбіччі і рахувала вагони. Почала не з першого і нарахувала всього дюжину. Ну, добре хоч не тринадцять!

Осторонь, звідки примчав поїзд, дуже близько виявилася невелика станція. Вероніка знала, що вона існує, бачила на карті, але зараз не спромоглася згадати назву. Вона тільки подумала, що хоче зайти на станцію, і вже опинилася там.

Звичайний приміський перон, зараз порожній. Ані людей, ані потягів, на запасній колії іржавіють вантажні вагони особливої ​​форми, відкриті, для сипучих матеріалів як пісок або щебінь.

Над собою Вероніка побачила великий вокзальний годинник. Круглий, зі стрілками, не електронне табло. І здивувалася. Чомусь їй здалося, на цій станції не повинен висіти такий годинник. Під ним хтось стояв. Смутно знайома постать... немолода жінка.

Постать обернулася... Таїсія! У темно-синьому халаті, наче у вокзальної прибиральниці. А хусточка й окуляри ті самі, в яких вона з'явилася у дворі відьми.

Суворо поглянула крізь окуляри на Вероніку, ніби хотіла сказати щось і не могла. Мабуть, занадто таємне. Пильний погляд означав: «Ти ж здогадаєшся, правда? Ти розумна дівчинка, ти зрозумієш... »

Вероніка кивнула, визнавши знайомство і підтверджуючи свою увагу до будь-якого знаку.

Таїсія багатозначно вказала на годинник. Стрілки показували п'яту годину, п'ять хвилин.

У цей момент підійшов пасажирський потяг чи електричка, Вероніка не розібрала, тільки здивувалася — звідки раптом стільки народу? Подивившись, як люди сідають у вагони, знову глянула на Таїсію. Та стояла на колишньому місці. На відкритій долоні тримала звичайний камінчик. Округлий, як морська галька.

В іншій руці знахарки майнув старий-старезний листок, здається, подвійний аркуш із зошита в клітинку. Дрібно списаний всередині і зовні. Таїсія розгорнула його, показуючи Вероніці. Рядки займали не всю ширину сторінки і становили довгий перелік, ніби вірші. Сновидиця не могла прочитати їх, але окремі повторювані слова «захисти», «збережи», «допоможи» — переконували, що це молитва.