58.

*****

Вузький сірий перон здавався схожим на перон зі сну, але дрібні відмінності були. Інше освітлення: на горизонті синіла грозова хмара. Не порожньо, але й натовпу немає, як уві сні. Годинник Вероніка одразу впізнала, він висів рівно та тому ж місці, хоча виглядав трохи інакше. І показував поки що половину п'ятого.

Знайти і підняти що-небудь під годинником їй аж ніяк не вдалося б. Під стіною на місці, де Вероніка розраховувала знайти оберіг, сиділа старенька жебрачка. Зовсім не схожа на Таїсію, висохла, здається, божевільна — принаймні, постійно щось бурмотіла і била поклони в порожнечу.

Вероніка невдоволено кинула їй монетку і відійшла, так, щоб бачити здалеку, коли місце звільниться.

«Ясно, чому знахарка веліла мені почекати. Вочевидь бабка поїде на тому потязі в п'ять-нуль-п'ять, а там, де вона сидить, захований мій камінь...»

На малолюдної станції місця вистачало всім, але перед приходом поїзда почалася звичайна метушня. Люди скупчилися на пероні. У натовпі, як зазвичай на кожній станції, неодмінно знайшлася компанія молодиків, гучноголоса тітка з маленьким хлопчиком і великим кошиком, бабка з гусаком у кошику, п'яний дядько і хоча б парочка інтелігентних грибників-рибалок-дачників.

Вероніка стежила за жебрачкою, проте та не вставала. І не давала знаку, що взагалі помітила потяг.

Коли двері вагонів відчинилися, Вероніка стояла осторонь інших пасажирів, навіть трохи попереду потяга і не збиралася підходити ближче. Але розсіяні по перону люди збивалися до купи, хтось її штовхнув. Так сильно, що «дачниця» мало не полетіла на рейки, дивом зберігши рівновагу на краю платформи.

Озирнулася — нікого поруч, хто міг її так зачепити. Здається, інші пасажири, особливо горласта тітка, вирішили, ніби Вероніка сама хотіла стрибнути під потяг, і стали голосно бурчати. Вислухавши повний набір закидів з приводу забутих вдома очей, психічно неврівноваженої молоді, батьків, які не дивляться за своєю божевільною донечкою, гаджетів, що поглинають всю увагу, та інше, вона виплуталася з натовпу і відійшла подалі від краю.

Бабка під годинником зникла. Люди втягнулися до вагонів, і натовп розсмоктався так само швидко, як зібрався. Стояв поїзд недовго. Вероніка навіть не зрозуміла, це приміська електричка чи пасажирський потяг. Жодного напису на боці чи розкладу на стіні станції вона не розгледіла, навіть і не придивлялася.

Шокована тим, що на неї, здається, щойно вчинили замах, принаймні, то була психічна атака, від якої вона — вся з себе така до всього готова — навіть не подумала захиститися, Вероніка все ж повернулася до того, навіщо прийшла.

Вона обшукала весь перон уздовж і поперек.

Ані точно під вокзальним годинником, ані поруч уздовж стіни, ані з краю, ані в центрі, ніде в осяжному поглядом просторі їй не зустрівся відповідний округлий камінчик. Або хоч якийсь інший незвичайний предмет. У розгубленості вона підняла погляд на циферблат. Годинник показував п'ять-нуль-п'ять.

У пам'яті спливли розрізнені слова молитви: врятуй... захисти... збережи...

Здається, жебрачка бурмотіла саме це?

Але тоді... Припустимо, бабка зіграла роль оберега і врятувала Вероніку. Але навіщо Таїсія витягла її на станцію, де так небезпечно, щоб потім рятувати?

Якщо тільки…

Це була не вона!

Невже відьма проникла в її сон, прийняла вигляд знахарки, виманила з дому, щоб зіштовхнути під потяг і списати все на нещасний випадок? А справжня Таїсія намагалася її попередити? Натякала не відходити від стіни під годинником? Або її уві сні взагалі не було, але відчувши якось, що відбувається, вона втрутилася в план відьми і захистила дурну «дачницю»?

Суцільні припущення, як перевірити? Достовірних фактів зараз лише два: якби її не покликала сюди саме Таїсія, Вероніка ні за що не пішла б на станцію. І на рейки вона поки не звалилася, хоча хтось, навмисне чи випадково, штовхнув її.

Поки що рахунок один — один. У пастку вона прийшла, але вийде з неї живою і негайно! Тим більше, збирається на дощ...