61. Спроба втечі

Вранці йшов дощ, виїхати негайно не виходило — змокнути Вероніка не хотіла. Двічі провела експеримент: якщо повністю зарядити телефон і натиснути виклик Людки, батарея розряджалася миттєво, навіть при підключенні в розетку. Вона могла подзвонити комусь іншому, але не подрузі. Батькам «дачниця» встигла сказати, що телефон барахлить, нехай не турбуються. Про швидкий приїзд не обмовилася, побоялася видавати свої плани в ефір. В цілому, ліміт розмови по інших номерах, окрім Людчиного, становив близько трьох хвилин. Потім батарея все одно «сідала».

Навіть після події на станції Вероніка не зовсім облишила ідею зробити оберіг проти відьми. Їй спало на думку купити собі ладанку, як у діда Мартина, і помістити туди молитву. Природно, молитва сама себе не прочитає, але можна написати щось щире, своїми словами, триматися за ладанку в скрутну хвилину, подумки повторювати слова і стане легше.

«Заодно телефону не завадить побувати в церкві! — подумала Вероніка. — А якби ще зустріти діда Мартина, то взагалі чудово! Він хоча б побажає мені легкого шляху, думаю, це допоможе».

Йти в сторону цвинтаря не хотілося, але щойно розпогодилося, Вероніка поспішила на Сорокову гору. Ні, на могилу Таїсії вона не піде ні за що, та й не знайде потрібний горбок без провідника. А в храм на доріжку зайти доведеться. На душі спокійніше буде.

Потай Вероніка вважала, якщо на ній висить магічний «жучок», нехай відьма якомога пізніше зрозуміє, що «дачниця» зібралася їхати. В церкви, швидше за все, зв'язок урветься. Невідомо, чи надовго, але це може заплутати сліди. Після вчорашніх невдач Інка, напевно, гнівається. І будь-яка страховка зайвою не буде.

Грозові хмари не зовсім розійшлися, скоріше, причаїлися на обрії, збираючись з новими силами. Кульову блискавку Вероніка згадувала, здригаючись. Навіть один погляд на важкі, налиті сірої вологою хмари нервував і змушував прискорити кроки.

У церкві було порожньо, якщо не рахувати двох тіток: одна в чорній хустці щось читала, в кутку, інша молилася перед іконою «Неупивана чаша», котра допомагає від пияцтва. Мабуть, в тітки проблеми з чоловіком або іншим родичем.

Чергова бабця в крамниці продала Вероніці порожню шкіряну ладанку з образками Миколи Чудотворця і Богородиці. «Дачниці», яка зараз відчувала себе арештантом, що готує втечу, сяйнула думка запитати священика: яка молитва найкраща для удачі в дорозі?

— Отця Сергія сьогодні немає, служив отець Віктор. Він скоро прийде, почекайте, — сказала чергова.

Подякувавши, Вероніка вешталася біля дверей храму, не виходячи на вулицю, тільки виглядала, чи не йде панотець. Телефон час від часу придушено пищав в сумочці, приймаючи рекламні смс-ки. Отже, працює!

Ненадовго відвернувшись і глянувши знову на вулицю, Вероніка помітила нарешті високого чорнобородого священика, як їй здалося, зовсім молодого. Він стояв боком до дверей храму, розмовляючи з кимось. Мабуть йшов сюди, але його на ходу впіймала прихожанка з питаннями.

Визирнувши трохи далі, Вероніка обімліла. Панотець розмовляв з Інкою! Як здалося втікачці здаля, розмовляли вони цілком доброзичливо, мало не по-дружньому! У будь-кому разі, не схоже, щоб отець Віктор відправляв відьму в пекло і радив чортам краще загострити вила для гарячого прийому її душі.

Різко передумавши запитувати щось у цього батюшки, боячись, що її помітять, Вероніка втиснулася в темний куток і стежила, доки Інна не пішла. Священик прошелестів рясою зовсім поруч, наче справжня тінь ченця, ледь не зачепив парафіянку, що причаїлася в напівтьмі. Не помітив її, а Вероніка не звернулася до нього. Зачекавши ще, потихеньку вислизнула з церкви.

Щоб не зіткнутися з Інною, «дачниця» майже годину блукала полями навколо цвинтаря, виглядаючи знайому корову і пастуха. Але нікого не зустріла. Повернулася додому, зібрала речі. Написала на листку з блокнота молитву, яку змогла скласти, аби простеньку, щоб не забути від страху. Вийшла на вулицю, та не дісталася зупинки маршруток біля Арт-молу. Ледве звернула туди, знову загриміло і заблискотіло.

Дощ ще не полив. До зупинки йти хвилин десять і невідомо скільки ще чекати маршрутку. Після вчорашньої пригоди Вероніка не ризикнула гуляти під відкритим небом під час грози. Вона повернулася до будинку Кравченків, розраховуючи пересидіти дощ. До вечора часу багато...

Так повторювалося ще тричі. Тільки втікачка доходила до повороту, гроза поверталася, немовби чатувала на її. І не випускала з Жабокруківкі.

Вероніка неохоче поверталася, картаючи себе за боягузтво. Якби не напад кульової блискавки, вона б абсолютно спокійно накинула поліетиленовий плащик і пішла куди завгодно, не звертаючи уваги на будь-який дощ! Але психологічний бар'єр стояв міцно, не перескочиш.