64.

*****

Ой, краю лісу, лі-і-ісу,

За се-лом

Дівчину на темну стежку

За-нес-ло.

Ой, куда поділася?

Пропав і слід…

Таємницю знає тільки

Тем-ний ліс!

Пісня не просто нав’язувалася Вероніці. Вона чулася з боку. Долинала з узлісся, переслідуючи утікачку по п'ятах. Тихо, проникливо, без музики, молодий голос наспівував знайомі слова. Те, що пісня чується дійсно збоку, котиться по зарослих окопах старої війни, не відстає, Вероніка не сумнівалася.

Величезних труднощів коштувало не дивитися в бік лісу. Бічний зір щоразу ловив білу фігуру, варто було трохи відвернутися від луки, що тягнулася уздовж дороги. Вероніка йшла, зовсім не дивлячись вперед. Вона старанно виглядала щось цікаве на лузі. Там паслися кілька корів, але діда Мартина серед пастухів не було. Вона так придивлялася, що не могла помилитися. А так хотілося йти зараз не самій!

Втім, якщо зовсім не брехати собі, вона і так не одна. Поруч з нею, буквально метрах в п'яти-шести невідступно слідує привид. Ляна навіть боковим зором здавалася напівпрозорою. Напевне, Вероніка бачить її крізь грань Темного лісу. Злегка розмитою, злегка нереальною, та як ще може виглядати примара!

Зупинитися, придивитися, заговорити з нею, втікачка ні за що не наважилася б. Вона тільки рахувала метри до зупинки, де поруч з іншими людьми чомусь нестрашно. Люди навряд чи допоможуть проти примари, якщо буде скрутно. Та й від вбивці за кермом, від викрадача або звичайного хулігана ті люди Вероніку захистять навряд чи. І все ж поряд з людьми одразу спокійніше.

Щосили Вероніка намагалася не слухати пісню. Голос звучав приглушено, ніби за склом. Але чувся цілком ясно. Вона пробувала затулити вуха і почати співати самій що-небудь веселе. Тоді привид дівчини в білому з’явився попереду, метрах в десяти, перекриваючи поворот до зупинки.

Вероніка завмерла на місці, не наважуючись зробити далі ні кроку. Тінь Іляни навпаки, не боялася підійти ближче. Схиливши голову, вона півхвилини вивчала втікачку, що розгублено метушилася і намагався не піднімати очей. Постояла і пішла назустріч. Дуже повільно. Крок за кроком…

Природно, Вероніка відступала. Не знаючи, куди бігти, як проскочити повз примару, котра відверто не бажає відпускати її до міста.

Іліана більше не співала. Якщо втікачка мріяла, щоб пісня замовкла, її бажання здійснилося. Чому ж вона не радіє?

Привид у весільній сукні мовчки підходив ближче, відганяючи Вероніку назад до музею. «Дачниця» відступала, зберігаючи дистанцію. Думки билися і штовхалися в мозку, умовляючи то бігти, не озираючись, то спробувати пробитися і крізь цей бар'єр. Але глибоке переконання, що ця тінь не боїться, ані солі, ані святої води, позбавляло Вероніку будь-якої можливості до боротьби.

— Агов, що тобі потрібно?! Чого ти хочеш?! — відчайдушно вигукнула вона.

Привид зупинився. І знову завів куплет пісні про темний ліс.

— Як я тебе витягну звідти?! Мені потрібна підказка чи помічник! А я навіть подзвонити більше нікому не можу!

У цей момент в сумці пискнув мобільник. Рекламна смс. Привид Ляни зацікавлено хитнувся ближче, а Вероніка не встигла втекти, лише скрикнула від страху. І машинально натисла швидкий виклик.

— Ромчик!! Ромчику!!! Забери мене звідси! Врятуй мене! — зі сльозами волала вона в трубку, не слухаючи до ладу питань, що лунали рідним голосом. Він не кинув трубку негайно, це головне!

— Людка знає адресу! Приїжджай швидше!!

Він щось запитав, ймовірно, що їй загрожує? Вона знала, що не можна навіть натякати на містику, але непогано попередити його, що загроза реальна.

— Ромчику, це не жарти! Ром...

Телефон відключився. Повна розрядка батареї, а як же! Але все ж, вона встигла покликати на допомогу. Тільки коли Ромчик приїде? Завтра вранці? Непогано б. Проти ночі Людка його точно не пустить. Та й Вероніка погарячкувала, викликавши коханого. Хіба разом їм буде простіше втекти від привидів? Та неважливо, аби він повірив їй, нехай дізнається, що відбувається, а тоді сам вирішує...