68.

Посмішка відьми здавалася чужою маскою. Не онука Сичихи, а все відьми роду Сичів зараз дивилися її очима, промовляли її губами. Аби не відступити з ганьбою, Вероніка презирливо пхикнула і відвернулася.

— Нічого ти не зробиш мені, Інесо, — нахабно заявила вона, схрестивши руки на грудях. — Не боюсь я тебе! Я не сільська дурочка і всі твої фіглі...

— Що ж, не бійся, поки можеш. Прийде час, сама зрозумієш, — байдуже відповіла Інка. — Я тобі добра бажаю, попередити хочу...

Вероніка знову пхикнула, не бажаючи слухати.

— Що Інночка, молодь виховуєш? — весело запитав чоловічий голос. Обидві сперечальниці здригнулися, помітивши поруч свідка.

Засмаглий чоловік з русявою, анітрохи не сивою короткою стрижкою, в блакитній сорочці під колір очей, з короткими рукавами, схожій на форму льотчика, і з модною шкіряною сумкою-планшеткою звернувся до відьми як до давньої знайомої.

— Ще тебе забула спитати! — буркнула вона, але не сердито, скоріше, кокетливо. Миттю прочинила ворота і вийшла на вулицю, чого ніяк не могла добитися від неї Вероніка. — Коли ти приїхав?

— Щойно. До хати ще не дійшов. Що, тяжко доводиться з молодшим поколінням? На канікули приїхала? Співчуваю!

— Та нічого, я справляюся, — злегка ошелешено відповіла Інка. — Це Вероніка, вона в будинку Кравченків живе. Дачниця! Збирається вступати в універ.

— Я так і зрозумів, — без найменшого подиву кивнув приїжджий, переводячи веселий погляд на Вероніку. — Добридень, будемо знайомі. Вадим, можна без по батькові, — він простягнув руку.

— Сотник? — ще більш ошелешено видихнула Вероніка. — Дуже приємно.

Її пальці були трохи теплішими, ніж у примари, коли вона торкнулася руки Вадима.

«Спрацювало! Спрацювало!»

Шукачка-медіум готова була стрибати від радості, але одночасно розгубилася, бачачи Вадима перед собою. Потрібно йому щось сказати, щось негайно робити... а тут Інка заважає!

— Тітка Інна про мене розповідала? Приємно! — посміхнувся він, ховаючи смуток. — Куди думаєш поступати? Не по слідах тітки в аграрний університет?

— Ні, на юридичний, — машинально відповіла Вероніка. І насупилася, чому тітка?

— Вадим, припини! — обурилася Інеса. — Яка я для цієї поганки тітка?

— Так рідна ж... тобто, вибач, двоюрідна, так? Якщо Мирослав тобі двоюрідний брат, отже...

— Та до чого тут мій брат?!

— Хіба це не твоя Вероніка? — щиро здивувався Вадим.

— Моя?! — ахнула Інка. Її немов прошили два десятка блискавок по всіх нервах від кожного пальця руки, такий вона зробила жест. Вероніка реально побачила, як злітають з нігтів іскри. Відьма немов намагалася скинути це огидне припущення. — Звідки ти взяв?!

— Та ви дуже схожі, коли лаєтесь, — безхитрісно відповів Вадим. — Думав, племінницю муштруєш... — Вибачаючись, він посміхнувся новій знайомій: — Отже, ти не дочка Мирослава? Переплутав, пробач.

— Взагалі-то, мого тата звати Мирослав, — повільно відповіла Вероніка. Пильно звузивши очі, обернулася до відьми. — Мирослав Ковальчук.

Інка впустила руки, немов напруга в ній різко впала і заряд пішов у землю. І запитала зовсім безбарвно, ніби їй геть все одно:

— Ви приблизно п'ятнадцять років тому переїхали на Нивки в новий будинок?

— Так.

— Батько Мирослав Володимирович, а мати Тетяна?

— Так... — Вероніка прислухалася до себе, шукаючи хоча б крупинку подиву. Порожньо! Ніби і раніше знала! Принаймні, ще з ранку. Щось таке прокинулося в ній після перемоги над кабаном. Особлива впевненість в собі, чи що? Начебто... відьомські сили!

— Виходить, це ти останній подарунок Таїсії, — криво посміхнулася Інна.

— В якому сенсі? — ось тепер Вероніка здивувалася.

— У Тетяни не могло бути дітей, — буденно пояснила «тітка». — Не буває в нашому роду повного сімейного щастя, сама знаєш... Приїжджала вона сюди, — (Інка кивнула на будинок Таїсії), — травички пила, молилася. Ось і вимолила... на мою голову! — в очах відьми блиснула хижа злість. — Зрозуміла тепер?

— Еге ж, — пошепки кивнула Вероніка. Її двоюрідна тітка знову блідо усміхнулася:

— Нічого ти не зрозуміла. Скоро зрозумієш. Дитя магії завжди непомірну ціну вимагає... Навіть вимолене... Про величезну жертву немовлятами за часів царя Ірода не чула?.. Зрозуміло, чого ти така настирлива. Догризлась до правди! А тепер згорить вузлик, як і було задумано... Але не так же!.. — Інка незрозуміло зітхнула, відвернулася, бойова стать знітилася, відьма прикрила ворота і пішла до будинку, ніби раптом смертельно втомилася.

Навіть не попрощалася з Вадимом, який дивився їй услід. Сусід напружено міркував, що тут зараз сталося. Він не розумів ані слова з того моменту як Інка і Вероніка випадково з'ясували кровний зв’язок.

— Ти не знала? — єдине, що спромігся запитати.

«Дачниця» сумно похитала головою. Вадим сильніше насупився. Впізнав у ній чергову жертву підступності Інни і відчув обов'язок захистити дівчинку: