73.

— Не вийшло, — він відвів очі, відповідаючи на німе запитання племінниці відьми. На вилицях ходили жовна, пальці стислися на плічках сукні й побіліли від напруги.

— Що було дивного? Будь-яка дрібниця! — діловим тоном запитала шукачка, щоб Вадим зрозумів, що нічого не скінчено.

— Було... Торкнися сукні. Є що-небудь незвичайне?

— Ні, — розгубилася Вероніка. — Воно завжди таке.

— Для мене воно як з холодильника. І, схоже, не можу пальці розтиснути. Замерзли, — Вадим криво посміхнувся, визнавши, що і на нього «навіювання» діє.

— Що ще? — насупилася медіум-консультант. — На горище зайшли вільно?

— Так.

— У дзеркалі нічого не бачили?

— Зовсім нічого. Навіть себе не бачив. Його немов затягло туманом. Пройшов легкий протяг і рукам стало ще холодніше. Більше нічого.

— Кроків не чули? Або голос? Може бути, народна пісня?

— Народна? Ні, нічого такого. Вважаєш, потрібно їхати до лісу? У мене є приятелі з машиною, але свідків не хотілося б... А сам я точно вести не зможу.

— Машина є і водій також! — шукачка підморгнула Роману. Той з готовністю погодився. Така допомога видавалася реальною, цілком зрозумілою.

— Тоді по конях, — невесело пожартував Вадим.

— Ох, пане Сотник, правду кажуть, що ви козацького роду? — підхопила Вероніка.

— У всякому разі, відчуваю себе у справжньому середньовіччі... Роман, ти не дивуйся... Сам повірити не можу. Просто робимо, як скаже нам Вероніка, і подивимося, що буде.

— Я вже років десять так роблю! — пробурчав Ромчик, заразом визнавши дух спільництва і пригод. — Куди їхати?

— Заводь авто, я скажу, де звернути...

*****

Інка плакала, дивлячись в дзеркало. На столі співчутливо тупцювала і зітхала жаба. І стояла відкрита різьблена скринька.

— Я ще така молода... — простогнала відьма. — За що?! Невже ти не могла попередити мене, що я палю СВОЮ кров?!

— Екк! — докірливо квакнула жаба. Мовляв, звідки ж я знала, ти сама її кров вивчала і сліду рідні не знайшла!

— Тихіше, тихіше, — попросила її господиня. — Чого вже тепер... Збирайся, час настав.

Жаба невдоволено повернулася проти годинникової стрілки, пурхнула хмаркою диму, наче гриб-дощовик, і перетворилася на дуже старий листок паперу, навіть швидше — пергаменту, грубо вирізаного у формі жаб'ячої шкурки.

Інна з сумом погладила листок і вклала силует жаби між сторінок старої книги в чорній, немов обгорілій палітурці із залізними куточками. Під кришку книги відьма вклала записку. Книга рівно помістилася в скриньку. Зверху відьма опустила невеличку ялинову лапу з дуже гострими підсохлими на кінцях голками.

— Приймай, племінниця... Кров за кров! — прошепотіла вона. — Навіть якщо не уколешся, все одно зрозумієш, що діватися тобі вже нікуди. Дбала я про тебе, навіть бачити не хотіла до строку, а ось як вийшло... Тепер продовження роду — твоя турбота. Сама напросилася!

Ще раз звірившись із записником, тітка Вероніки спакувала скриньку у великій поштовий пакет, написала київську адресу свого двоюрідного брата, одержувачем на конверті вказала Вероніку Ковальчук і вийшла з дому, навіть не подумавши закрити двері на замок.