74.

*****

— Що, сюди? Повз цвинтар? — нерішуче уточнив Роман.

— Так, вулицею вгору. Не хвилюйся, зупинятися не будемо.

— Я сподіваюся, — Вероніка виглядала на всі боки, чи немає де перешкод або пасток, які помітить тільки вона.

Вони виїхали повз Солов'їної гори, де шукачка так і не побувала, на бескид, далеко оминувши звалище. А потім стали до нього наближатися.

— Тут, — Вадим вказав точне місце. Ромка зупинив машину, всі вийшли. Новачок милувався екзотичним видом міського сміттєзвалища, Вероніка з Вадимом миттю обернулися в бік лісу.

— Де сукня лежала, пам'ятаєте?

— Точно тут. Тільки покласти не зможу.

— Спробуйте! У нас слідчий експеримент, — підбадьорила його Вероніка. І Вадиму дійсно вдалося розтиснути пальці, повернувши сукню на те ж саме місце, де її знайшли вранці після зникнення нареченої.

— А тепер вибачте, я буду співати, — попередила медіум-консультант. І завела «Ой, край лісу, лі-і-ісу...» — максимально намагаючись наслідувати манері і голосу привида Ляни. Виманюючи її на знайомий мотив. Вона заспівала перший куплет про веселу парочку, і той самий, про Темний ліс. І відчула, як простір змістився.

— Ані кроку! — грізно попередила Вероніка. — Десь поруч кордон іншого світу. Якщо вас туди потягне, вибиратися будете самі!

— Ти зовсім вже... — хитнувся до неї Ромчик.

— Стій! — злякано викинула руку в його сторону Вероніка. Вона страшенно злякалася, але прозвучало це, напевно, владно. З новою владою. Бо Роман завмер на місці.

І Вадим теж. Але його якраз можна зрозуміти. Просто на них з лісу вийшла дівчина із розпущеним світлим волоссям. Боса, в короткій шовковій сорочці. Докірливо подивилася на трьох приїжджих. В очах її темніла лише безнадійність і смуток.

«Навіщо звали? Посміятися?» — говорив цей погляд.

— Ваша черга, — процідила в сторону Вадима юна медіум-консультант. — Подайте їй сукню!

— Я боюся озирнутися, раптом вона пропаде?

— То не озирайтеся! Навіть, напевно, це важливо... Точно не озирайтеся. Дивіться на неї! Вбрання знайдете навпомацки, воно зовсім поруч. І скажіть їй все, що належить!

— Ляно... — Вадим підняв сукню і простягнув нареченій. В горлі пересохло від першого слова, він не міг продовжувати.

Привид здригнувся, немов тільки зараз по голосу смутно здогадався, ким може виявитися один з трьох прибульців.

— Іліана, ми прийшли! — ясно і переконливо промовила Вероніка, ніби підкреслюючи реальність білої тіні. Те, що всі вони її бачать. — Я намагаюся допомогти тобі, як обіцяла! Вислухай, будь ласка, свого нареченого. Він хоче сказати тобі дещо дуже важливе!

Обережненько, обережненько, боячись, що від будь-якого різкого поруху видіння розчиниться, Вероніка стала відступати буквально по сантиметру, доки не дібралася до Ромчика і не вчепилася холодними пальцями в його гарячу долоню. Вадим так само обережно, ніби мав справу з полохливою ​​дикою козулею, просувався вперед, тримаючи перед собою злощасну сукню.

— Ляночко, не втікай​​... Не щезай, Ляночко... О, Боже, я божеволію... Це справді ти?

— Хто це? — одними губами запитав Роман, трохи нахиляючись до подружки, щоб говорити ще тихіше.

— Дівчина з Темнолісся. Його наречена. Якщо пощастить і зараз вона вийде через кордон...

— Ляно, послухай... Я багато передумав за ці роки... і дізнався за останні пару годин більше, ніж за весь час моїх розслідувань! Ні, я не докоряю тобі, що ти раніше не говорила зі мною. Розумію, ти не могла. А сам я рідко бував тут, каюсь. Мені завжди важко повертатися... Я хочу сказати, що постійно пам'ятав, як образив тебе... А ти? Хоч трошки мене згадуєш? Ти прости дурня, я ж бачив... те, чого не було!

Примара знову здригнулася і змістилася, ніби серпанок з білої фігури пішов, і дівоча шкіра, місячний шовк, золотаве волосся стали наливатися барвами і життям. Погляд вперше став живим, таким, що впізнає. І очі більше не печери тіней, а звичайні сіро-блакитні очі з іскрами сонця.

Вадим говорив ще, і жива, тремтяча від хвилювання дівчина, йшла до нього, дуже повільно переступаючи босими ногами з подвійними мізинцями, поки нарешті без сил не впала в його обійми.

Ромчик навіть не намагався зрозуміти, що бачить. Але його не дивувало, що у Вероніки нескінченними струмочками ллються сльози. Він притримував її за плечі, стоячи спиною до прірви і боячись поворухнутися без команди. А його наречена, тепер вже точно не «колишня» від переживань не могла говорити. Так вони і стояли над урвищем, дивлячись на двох коханих, які нарешті зустрілися після довгої розлуки.