76.

*****

Одна пара залишилася на бескиді й нікуди не поспішала. А інша, та, що молодше, стрибаючи на вибоїнах, спускалася назад на Фестивальну, щоб Вероніка забрала речі.

Їхати вирішили просто зараз, не чекаючи якихось ускладнень з боку відьми. Вадим з Ляною разом і щасливі, коли Інка дізнається...

— Ти серйозно віриш в підступи відьми? — в сотий раз повторив Роман. — Гаразд, Людка, але ти... вся така серйозна правильна відмінниця?

— Ох, Ромчику, — зітхала відмінниця. — Дивуюся я тобі. Після того, що ти бачив!..

— А що я бачив? Досі не зрозумію! Ти ж нічого не розповідаєш!

— Давай виберемося спочатку звідси! Я дуже прошу! Вдома, вдома, все вдома...

Вони захопили речі, закрили будинок і покотилися вулицею в бік переїзду через колії. Будинок відьми здавався неживим. Жодних зловісний прощань, ніби ніяких каверз...

Вероніка не вірила в таке щастя. Так само складно було переконати себе, що горище порожнє... сукня повернулася до господині. А точніше, буквально повернула господиню з того світу. Цікаво, коли говорять «той світ», мають на увазі зовсім не те місце, де так довго блукала Ляна, але до межі Темного лісу ця назва підходить навіть краще, ніж до загробного світу. Як виявилося, туди можна піти і повернутися!

— Зупини на хвилинку, я хочу попрощатися, — попрохала Вероніка, коли вони проїжджали повз цвинтар.

— З ким?

— З одною... старенькою, колишньою вчителькою. Будинок, де я жила, то будинок її родини. А та дівчина над урвищем — її онука.

— Тільки недовго, — попросив Ромчик. — То ти хочеш швидше виїхати, то просиш зупинити... не зрозумієш тебе!

— Я хочу, щоб ми НОРМАЛЬНО доїхали! — Вероніка вилізла з машини і дивилася поверх паркану, затиснувши в долоні чорну ладанку. — Бабуся Таїсіє, тепер я знаю, що ви допомогли мамі... і, напевно, не думали тоді, що я знайду Ляну. Але я знайшла! Думаю, вона скоро навідає вас разом з Вадимом і сама все розповість. Допоможіть нам тепер без пригод доїхати додому! Будь ласка!

— А, Таісіїна квартирантка! Пам'ятаєш мене? — до «дачниці» підійшов висохлий дідок в кепці. За ним, поважно вимахуючи хвостом, крокувала руда корівка.

— Мартине Івановичу, добридень! Яка я рада бачити вас на прощання!

— Їдеш, виходить?

— Так. За мною... друг приїхав. Побажайте нам легкого шляху!

— Правил додержуйтесь, то все гладко пройде, — з натяком або просто жартома порадив дід Мартин. — Тільки бач, гроза збирається. Тож час і в дорогу! Ми ось теж з Руденкою додому зібралися. Чого чекати доброго від тутешніх громовиць? Краще піти від гріха...

— До побачення! Дякуємо! Попрощайтеся від мене з Таїсією!

— Та ти ж уже... Вона, мабуть, чула, — проникливо буркнув у жовті вуса дід Мартин. Хитро насунув кепку, немов віддав салют. — Їдьте, їдьте з Богом! Нема чого тут...

Не встиг він договорити, тріскучий удар розколов все навколо до самого горизонту підземних вод. Білий звивистий стовбур блискавки торохнув просто в центр Фестивальної. У димар будинку з вогняної дахом!

З вікон відьминого будинку негайно повалив чорний дим, але Вероніка подробиць вже не бачила. Скочила в машину, зачинила дверцята, махнула рукою діду з коровою, і вони з Ромчиком поїхали геть від пожежі, яка розгорялася.