77.

— Що це було? — здригнувся Роман. Він не бачив, куди вдарила блискавка. Дізнавшись, що це всього лише гроза, полегшено зітхнув. — Я думав, газ вибухнув! Сподіваюся, без жертв. Це точно в будинку навпроти «твого»? Як же вчасно ми звалили!

— Не кажи «гоп», ми ще не виїхали, — похмуро нагадала прислів'я Вероніка. — А якщо по машині вдарить?

— Як ти фізику на відмінно здала? — обурився Роман. — Якщо блискавка вдарить в машину, заряд по даху розсіється. Для нас це майже безпечно. Головне, щоб вікна були закриті, і не схопитися за щось залізне. Підлога, крісла, кермо, вікна заізольовані гумою. Не бійся!

— Заспокоїли, професор. Але краще, нехай у нас взагалі не вдарить!

Вони їхали, дощ гнався за ними через поля, але ще не наздогнав. Вероніка з тривогою думала: якщо Інка в момент удару блискавки відкривала дверцята в грубці або торкалася конфорки, її вбило на місці. Або вона може згоріти в пожежі. Не віриться, що сусіди будуть самовіддано рятувати відьму! Або її взагалі не було вдома, або вона пішла в льох і точно не постраждала.

Тепер не дізнаєшся... Закінчилося її страшна пригода в Жабокруківці. І хоча ще належить довго з’ясовувати подробиці з друзями та батьками, це вже не страшно. Все добре, коли добре закінчується...

— Ромчику, ти бачив ?!

На повороті до тієї самої зупинки, куди вона не могла дійти вчора (лише вчора!) Вероніка побачила на узліссі знайомий білий силует, що махав їм рукою. Позаду жіночої виднілася чоловіча постать.

— Бачив. Як вони встигли дійти сюди? Невже ми їздили за речами так довго?

— А якщо вони... зовсім пішли? — голос колишньої «дачниці» здригнувся.

— Як зовсім?

— Туди... разом. За кордон лісу.

— Варто було стільки років рватися звідти до людей, щоб затягнути туди свого коханого? — не схвалив жіночу логіку Ромчик.

— Але вони пішли не в той ліс, не в темний. Є ще одна грань — чарівна. Найкраще місце для таких, як Ляна. Я боюся, вона вже не змогла б жити з людьми. Занадто вони... матеріальні для неї, чи що.

— Чому ти думаєш, вони обрали чарівний ліс?

— Ти не бачив? Позаду них було написано «Чарлісся». Так галявина називається. Але так само називається чарівна грань. На ній немає зла, вона тільки для чистих серцем. Якщо Вадим достатньо повірив у дива, то чом би й ні?

— Ти вважаєш, звичайним людям там місце? Адже вони живі, повинні жити серед людей!

— Але ж там не мертвий ліс. На тій межі теж повно народу. Тільки ці люди... не такі, як... незвичайні. Думаю, саме там їхнє місце. Подалі від відьми, якщо вона надумає помститися. Хоча, мені здається, вона дуже сильно злякалася. Щось з її сьогоднішнім закляттям пішло не так. А потім ця блискавка... Я сподіваюся, у Інеси повно своїх проблем. І ані своїх колишніх друзів, ані нас вона не дістане!

— І я сподіваюся, — відгукнувся Роман. — Ти мене лякаєш, коли говориш про відьом і дива так легко... по-справжньому! Ти сама не збираєшся вдаритися в чаклунство? До речі, надумала, куди вступати?

— Безумовно на юридичний, — з гордістю відповіла Вероніка. — Тільки, ти допоможеш обрати спеціальність?

— Чи не сумнівайся, допоможу чим зможу...

— Ромичу... я люблю тебе, — прошепотіла майбутня юристка, ткнувшись носом в його плече.

— Знаю, знаю, Людка мені на цю тему вже череп прогризла! Був неправий, вибач. Тільки не штовхай під руку, бо вріжемося!

— Ромчику, Ромчику, Ромчику! Ти ще майже нічого не знаєш, але я все, все потім розповім! — Вероніка стрибала на сидінні, не знаючи, куди подіти вируючі почуття, якщо обіймати і цілувати нареченого за кермом не можна.

Вона озирнулася.

Дівчина у весільній сукні помахала їм услід останній раз... і зникла. Їхня з коханим подвійна тінь злилася з тінню лісу.

КІНЕЦЬ

Дорогі читачі! Сподіваюся, вам було цікаво, дякую всім, хто дочитав!

Дякую вам, що в цей нелегкий час, знаходите сили на читання і підтримку мого твора!

Кожен ваш лайк, коментар, нагорода тощо - дуже важливі для автора!

Зараз справді не дуже легко писати, але тримаймося! Виримо у краще і підтримаємо один одного!