Перехрестя

7

   Дні минали за днями. Сонячні й погожі змінялися туманними та дощовими, і все більше золота з'являлося у зелених кронах лип і тополь.  З мого вікна було видно, у які казкові барви прибрався ліс на тому боці ріки - від темно-червоних до цитринових відтінків; можна було милуватися і зграями птахів, які щовечора кружляли над плавнями, готуючись до відльоту в теплі краї.

  Стояли останні дні "бабиного літа". Павутинки висіли між небом і землею майже непорушно; вони плутались у волоссі, прилипали до рук і , здавалось, бриніли, наче струни велетенського органу. Величні пухнасті хмари відбивалися в ріці, вони черкали верхівки старих вільх і струшували з них золоті краплини. Безліч мініатюрних човників - листочків хиталося біля берега і тихо відпливало в нікуди.

   Сьогодні у мене був вихідний, і я вирішила сходити в село - відправити листа батькам.

   Найважчим було знайти пошту. Річище виявилося набагато більшим, ніж  мені здалося в день мого приїзду, а його жителі немовби кудись поховалися. Тому я була змушена зазирнути до найближчого двору, аби розпитати дорогу.

  На лавці коло хати сиділа маленька згорблена бабуся і лущила кукурудзу. Коли біля воріт загавкав собака, господиня відклала свою роботу і, дашком притуливши руку до чола, стала придивлятися, намагаючись  впізнати, хто прийшов.

 - Драстуйте, - відповіла на моє привітання. - Кого це Бог несе?

 - Вибачте, ви не підкажете, де у вас пошта? - запитала я.

 - Що-що? - бабуся, видно, трохи недочувала і ніяк не могла зрозуміти, чого від неї хочуть, а  пес усе ще заливався гавкотом та дзвенів ланцюгом.

  На цей гармидер із хати визирнула молоденька дівчина, пов'язана фартухом. На руках вона тримала немовля.

 - Хто там, бабуню? - гукнула вона, застібаючи гудзика на грудях.

 - Та от дівчина якась про пошту щось каже, то ніяк не второпаю. Поштарка нова, чи що?

  Молода жінка підійшла до нас. Вона була невисока, чорнява, пухнасті коси вільно лежали на плечах. Дитя, дуже схоже на матір, дивилося навколо розумними оченятами. Поряд із бабусею у картатій хустині на тлі  біленької хати, обсадженої мальвами, мати з малям ніби втілювали затишну сільську ідилію.

 - Ви щось хотіли? - запитала молода господиня.

 - Я шукаю поштове відділення, хотіла відправити листа, та щось трохи заблукала...

 - А ви не місцева? - спитала моя співрозмовниця, відводячи ручку малюка, який усе намагався вхопити її за волосся. - У нас пошта працює лише двічі на тиждень, сьогодні якраз зачинена.

 - Шкода, - мовила я. - Не знаю, коли тепер знову зможу вибратися...

- Ви, мабуть, з Радишева? Давайте я вас проведу додому до поштарки, то й віддасте їй свого листа прямо в руки.  Бабуню, подивіться за малим! - гукнула вона досить голосно і, опустивши дитину у візочок,  що стояв під повіткою, підкотила його ближче до старенької.

  Ми вийшли на вулицю, де, як і раніше, не було жодної живої душі, тільки кури греблися у дорожній пилюці. Моя провожата йшла мовчки, немовби думала про щось своє. Досить швидко ми зупинилися перед зеленими воротами з намальованими на них незграбними лебедями.

 - Заходьте, будь ласка.

  Господиня була вдома, вийшла з літньої кухні, витираючи руки об фартушок - висока, ставна молодиця років сорока.

 - Ось, тітко Марто, дівчина хоче листа відправити, -  сказала моя супутниця.

 - Що, такий уже терміновий лист, що не можна до вівторка зачекати? Кавалеру, мабуть, пишеш? - ця Марта була з тих безцеремонних жіночок, які завжди люблять побурчати і показати "хто тут головний".

 Вона взяла у мене конверт, поглянула на адресу.

 - Добре, залишай, днів за три їхатиме машина на Київ, то забере. А чого ж ти господарями своїми не передала, вони ж до столиці щодня катаються?  - лукаво зиркнула на мене ( здогадатися, звідки я, було не так і складно, адже зворотною адресою на конверті я вказала маєток Потоцьких).

 "Дійсно, чому?" - подумала я.  Насправді думка попросити Олександра Івановича відвезти лист до міста і вкинути в найближчу поштову скриньку навіть не прийшла мені на гадку.

 Поки я стояла ні в сих, ні в тих,  чорнява дівчина швидко, наче пташка, повернула голову в мій бік. Її спокійне до того лице спохмурніло, кутики губ опустилися...

 - Наталко, - засміялася поштарка, - то це твоя колега. Свій свояка бачить здалека!

 - Мені пора, тітко, - сердито сказала Наталка. - Я дитину на бабусю залишила. Бувайте здорові!

  Хвіртка зачинилася за нею з таким лускотом, що з горішини біля воріт попадали спілі плоди.

 - Образилася, - сказала поштарка флегматично, визбирала горіхи і вкинула їх до кишені.  - Вона також у Потоцьких працювала, перинки їм збивала. Дозбивалася!

  Я нерозуміюче дивилася на неї. Таки це була особливість жителів цього села - говорити загадками!

 - Ну отак, дорогесенька, - тітка Марта зробила не зовсім пристойний жест.  - Нагуляла вона дитину від їхнього синка. Хвалилася дівчатам, що буде великою панею, а тепер сидить у баби на шиї. Ні роботи, ні професії.  Мотай на вус, серденько. Хоча ви, городські, за наших дівок розумніші - самі кого схочете залигаєте...

 - Я, мабуть, піду, - сказала я, почуваючи себе так, ніби випадково вступила в калюжу.

 - Щасливої дороги! - зневажливо відповіла господиня і знову сховалася в літній кухні, навіть не дочекавшись, поки я відкрию хвіртку.

  Коли я поверталася назад, чи не з-за кожного паркану виглядали цікаві обличчя. Мене мовчки, зухвало проводили очима річищани різного віку і статі. Лише Наталчине подвір'я було порожнім. Навіть бабуся вже не грілася на сонечку, тільки порожній візочок стояв біля призьби.

********************

  Якесь похмуре роздратування і гнів переповнювали мою душу. За кого мене мали ті люди за парканами, і яке в них було право так зверхньо зі мною обходитися? Адже я до сьогоднішнього дня їх і в очі не бачила, і не зробила нікому нічого лихого! Навіть лісова тиша і розмаїття осінніх барв не могли підняти мого настрою, що упав, як кажуть, "нижче плінтуса"...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше