20

 Марися поринула з головою в захоплюючий світ "Королеви Марго". Допавшись до повного видання творів Олександра Дюма, вона  зовсім закинула Діккенса, творчість якого ми зараз мали проходити. "Ну почекайте, мені залишилося ще кілька сторінок, я зараз на найцікавішому місці, - тільки й чула від неї я, - зараз дочитаю і візьмуся за "Олівера Твіста", чесне слово!"

 Я була впевнена в тому, що бідному Оліверу доведеться ще довго ждати своєї черги, доки  дівчина буде насолоджуватися пригодами королів і прекрасних дам. Якщо чесно, я в її віці робила так само... Тому я й не стала докоряти, вирішила просто почекати, поки Марися все ж дочитає улюблений роман.

 Щоб не сидіти без діла, взяла з полиці якусь книгу і почала гортати сторінки. Це було старе видання "Дами з камеліями" з дуже гарними ілюстраціями. Хоч ця історія була мені добре знайома. та я спершу розглядала малюнки, а потім зачепилась поглядом за цікаве місце в тексті і  не встигла зоглянутись, як уже "проковтнула" кілька сторінок. Перегорнувши наступну, раптом побачила аркуш паперу, забутий кимось у книзі. Це був малюнок олівцем, скоріше начерк, що зображував якогось чоловіка з квіткою в руці. Чи то в художника від самого початку був  такий задум, чи ,перебуваючи між сторінками, зображення поступово стерлося, але постать незнайомця здавалася розмитою, риси обличчя неможливо було  чітко роздивитися. І все ж  малюнок був виконаний рукою справжнього художника, від нього відчувалася сильна  енергетика, мені навіть здалося, що кінчики пальців . які тримають аркуш, наче поколює невидимими голочками.

 - Софі, що там у вас? - Марися підняла очі від книжки і дивилася на мене.

 - Поглянь, я знайшла в книзі якийсь малюнок.

- Цікаво, - вона взяла аркуш у руки й почала роздивлятися.

У цей час до бібліотеки зайшов Ежен, щоб узяти свіжі газети.

 - Поглянь, що Софі знайшла у книзі! - покликала його Марися.

Ежен обережно взяв  малюнок і довго його розглядав.

 - Це, скоріше за все, робота нашого двоюрідного прадіда. Він був талановитим художником. До речі, фрески у альтанці  - теж його рук справа, я вже знайшов майстра, який з настанням тепла візьметься їх відреставрувати. У нашому родинному архіві є кілька його листів, два чи три малюнки і лише одне фото. А цей ескіз, мабуть,  передував одній із його картин.  Шода,  що жодна з них не вціліла...

 - А чому? - з цікавістю спитала Марися.

 - У роки громадянської війни в будинку була пожежа, мабуть, вони згоріли. А може, їх хтось "прихватизував", і зараз вони перебувають у якійсь приватній колекції.  В будь-якому випадку, я не чув, щоб вони десь з'являлися в музеях чи на виставках. Хоча сучасники нашого прадіда згадують, що картин було багато, і роботи його високо цінувалися.

Він підійшов до письмового столу в глибині кімнати і дістав з шухляди якусь папку.

 - Ось він власною персоною - Владислав Потоцький. Кажуть, його назвали  на честь того шляхтича Потоцького, який володів цими землями у  вісімнадцятому сторіччі. Хоча, на мою думку, ми просто однофамільці.

Ми з Марисею, мало не вдарившись лобами, схилилися над пожовклим невеличким фото.

 - Це  і є наш прадід? - недовірливо запитала Марися. - Такий молодий?

 - Власне, це брат нашого прадіда. Він помер молодим, у нього не було ні дружини. ні дітей. Навчався в університеті на філософському факультеті, знав багато іноземних мов, писав вірші, але його справжнім покликанням був живопис.

 - А чому він помер так рано? - з сумом спитала Марися. - Дуже шкода...

 - Він загинув у 1918 році, разом з усією своєю родиною. Тоді уцілів лише наш прадід Олексій, який саме був в іншому місті у справах.  Під час громадянської війни в наших краях  діяло багато повстанських загонів, влада увесь час мінялася  - то петлюрівці, то білі. то анархісти...От банда отаманші Маньки Рудої вирішила поживитися добром Потоцьких, анархісти захопили маєток і всіх, хто в ньому був, розстріляли. Кажуть, возами вивозили різне майно - меблі, картини. книги... а потім будинок підпалили. Ось така звична для тих часів історія. Вцілів лише невеликий флігель. там залишилися деякі речі, от там я й знайшов це фото. До речі, воно теж було у книзі.

 - А меблі -  ті що на горищі -  вони теж звідти, з флігеля? - спитала я, осяяна раптовою здогадкою.

 - Так, флігель ми знесли, бо він був у зовсім аварійному стані, а меблі батько хотів відреставрувати, але все руки не доходять.

- Тоді, якщо я не помиляюся, там має бути картина вашого прадіда, - сказала я.

 - Точно! - вигукнула Марися. - Як я зразу не здогадалася! Ежене, ходімо, ти маєш її побачити!

Вона першою переступила поріг горища, де в цей похмурий зимовий день було зовсім темно. Трохи часу пішло на те, щоб знайти сірники та запалити свічку у підсвічнику.

 - Де ж вона? - вражено сказала Марися.

Портрета на звичному місці не було, на його місці зяяла гола стіна з вищербленою штукатуркою.

 - Може, вам здалося? - спитав Ежен, освітлюючи кутки, затягнуті павутиною.

 - Ну не могло ж привидітися нам обом одночасно, - сказала я. - Ми бачили цю картину на власні очі.

Марися підбігла до старих буфетів, що стояли біля стіни, і рвучко  почала відкривати одні дверцята за іншими. З однієї шухляди вискочила миша і , стрімко перебігши горище, сховалася в норі. Марися повернулася до нас, її обличчя аж пашіло.

 - Вона була тут, була. була! - закричала дівчинка.  - Скажіть йому, Софі!

 - Так, це був портрет дівчини, підписаний "Ізольда. 1917" І я ще знайшла одну річ. Щось таке, як щоденник...