Персональне чудовисько

Він сидів за столом там думав. Повний місяць блідо осяював його кімнату холодим сріблястим світлом. Рима цієї ночі ніяк не хотіла йти у голову. Гризучи і без того зім'ятий старий олівець, він намгався знайти у глибині своєї душі щось здатне розбудити його фантазію. Мерзлякувата прохолода нічного вітру проникала в кімнату крізь відчинене вікно та охолоджувала чай, від якого ліниво струїлася легка пара. Ненав'язливий шерех перервав його напружені роздуми.
Кігтистий палець обережно, намагаючись не подряпати тонкий рукопис, торкався до шорсткого, продавленого нерівними олівцевими рядками паперу. Він підняв голову і зіткнувся з палючим поглядом сяявших, наче два потойбічні ліхтарі, фіолетових очей з тонкими горизонтальними смужками зіниць. Проковтнувши в'язку слину, він тихо запитав:

- Хто ти?

- Демон.

- Що тобі потрібно?

- Хто знає, - знизав той кістлявими сірими плечима. Жодного одягу на ньому не було.

- Тоді що ти тут робиш? Звідки ти?

- Так багато нецікавих питань. Ти начебто був зайнятий чимось?

- Я.... я пишу. Просто сьогодні фантазія не працює...

- Ну то вважай, що я прокинувся пістегнути твою фантазію.

- Що? Навіщо це демону? Я не збираюся віддавати тоі свою душу за цю ведмежу послугу!

- Який ти метушливий. В такі особливі ночі багато чого може прокинутися під сяяням луни. Так вийшло що прокинувся я. Ти ж хотів придумати гідну риму? Я даю тобі гарний привід до цього.

- Тобто ти мій персональний сорт нечисті? Чи плід мого уявлення?

– Хто знає, – щє одне знизування плечима. – А тепер пиши.