РОЗДІЛ X. ТЕРИТОРІЯ ЗЕМЛІ

- О, ні, цього я найбільше боялася, - було найперше, що сказала Оля, коли побачила кордон.

- Ти впораєшся, - підбадьорив її Денис, - ми всі це зробили, а ти нічим не гірша за нас.

Оля нервово посміхнулася у відповідь. Друзі пообідали на самому кордоні. Вони не збиралися гаяти часу і чекати наступного дня. Надто багато часу було проведено у пустелі. Тим паче, було приємно втекти з цієї спеки. Вже на кордоні були відчутні серйозні кліматичні зміни. Небо було затягнене хмарами, стояла приємна прохолода. Пісок змінився сірою землею. То тут, то там валялися здоровенні валуни.

- От вам і Територія Землі, - буркнув Денис, - я думав, вона буде трохи мальовничіша.

- Всі так думали, - погодилася Катя, - принаймні втечемо від сонця.

- Єдина перевага, - погодився Денис, - а так – це та сама пустеля.

- Рушаймо! – скомандував Вестон. – Нічого тут розслаблятися. За півдня встигнемо подолати значну відстань. Та й тут не видно поки що якоїсь небезпеки.

Друзі підвелися і з трепетом у душі відправилися до Території Землі. Це була остання частина Земель Стихій. Кілька тижнів тому ніхто й не сподівався, що вони зайдуть так далеко. Але ось вони тут. Вісімка ступила на сірий, мов попіл, ґрунт.

Не встигли вони й кілька кроків ступити, як раптом провалилися під землю. Не всі, щоправда. Оля залишилася стояти і спантеличено розглядалася по сторонах, так само виглядала Ваіла. Ніада відчула, як її потягло під землю. Її не просто тягло, воно засмоктувало. Чарівниця встигла змахнути посохом і зупинити падіння. Вона вже була по пояс під землею. Всі її друзі, окрім Ваіли і Олі, безслідно зникли. Ніада силою магії змусила своє тіло вибратися з сипучої землі.

- Ні, що сталося, - пробурмотіла Оля, - що сталося!

- Їх засмоктало, одразу, - вражено бурмотіла Ваіла, - їх усіх… Вони мертві?

Оля впала на коліна і заплакала:

- Чому нас не засмоктало? – крізь сльози запитала вона.

- Я ельфійка, - відповіла Ваіла, стримуючи плач, - ми надзвичайно легкі, в тобі, мабуть, активувалися сили землі…

- Але чому ці сили не врятували інших? – Оля ще сильніше заплакала. – Чому я не створила захисної кулі, як створювала Катя чи Денис? Чому воно не затягнуло мене?

Ваіла опустилася на коліна біля Олі і міцно її обійняла.

- Ти не винна. Все сталося надто швидко.

Оля не відповідала. Вона лиш гучніше заплакала. До них наблизилася Ніада. Йшла вона якось незграбно, наче старенька бабуся. На очах у неї бриніли сльози.

- Дівчата, - слабким голосом промовила вона, - мені потрібна допомога. – Оля з Ваілою підвелися. – Я тримаюся тут за допомогою магії і мені все важче це робити.

Оля підійшла до Ніади і підхопила її під руки.

- Я тримаю, - запевнила вона.

Раптом Ніада полегшено зітхнула:

- Все добре, поруч з тобою я в безпеці.

- Чому ж вони не були в безпеці? – знову розридалася Оля. – Чому їх затягнуло.

- Все сталося одразу, ніхто про таке не подумав, ми були далеко від тебе, - запевняла її Ніада.

Ваіла теж підійшла ближче до них і дівчата дали волю емоціям. Через кілька хвилин вони заспокоїлися.

- Невже Вестон, Арт, Денис, Катя і Сем справді померли? – надтріснутим голосом запитала Ваіла.

- Я не відчуваю присутності життя під землею, - відповіла Ніада.

Всі розуміли, що це могло означати.

- І що нам тепер робити? – запитала Ваіла радше сама в себе.

- Іти далі! – твердо заявила Оля. – Я здолаю того клятого Хранителя, переб’ю всіх темних, які мені зустрінуться і ми повернемо Вежу в честь наших друзів.

В очах у дівчини вирувала справжня лють. Вона була сердита на себе, на світ, на всіх лихих створінь за смерть її друзів. Груда землі раптом злетіла в небо і полетіла в далечінь. Це у Олі прокинулася сила землі. Ніада і Ваіла ошелешено дивилися на подругу. Такою вони її ще не бачили.

Зусиллям волі Оля змусила всю землю навколо затвердіти. Більше туди ніхто не провалиться. Ніада відчула ще більше полегшення. Тепер вона могла вільно пересуватися. Вона відійшла на кілька кроків від Олі. Оля, тим часом, утворила з землі надгробок, на якому, самі собою, з’явилися літери. «Тут загинули вірні друзі – Вестон, Денис, Арт, Катя, Семен. Ми за вас помстимося», - казав напис.

Оля сіла біля надгробка. Ваіла з Ніадою, переглянувшись, приєдналися до неї. Дівчата дозволили собі побути в скорботі ще деякий час.

За півгодини троє дівчат вирушили далі на схід. Вони не збиралися відступати навіть після втрати своїх друзів. Земля в радіусі кількох сотень метрів від Олі автоматично тверділа. Під неї неможливо було провалитися навіть якщо захотіти. Дорогою всі мовчали, ніхто не знав з чого почати розмову. Та й не хотілося нікому її розпочинати. Так чи інакше, а розмова могла повернутися до загиблих друзів і вкотре викликати сльози.

Оля весь шлях опановувала силу землі. Вона надто швидко навчилася всього, злість надавала їй мотивації. Дівчина з легкістю підносила в повітря груди землі, жбурляла ними в різні сторони, утворювала ідеальні кулі. Ваіла і Ніада намагалися не зважати на ці прояви злості.