РОЗДІЛ XIII. БОЛОТО

Довгий і тривалий сон пішов усім на користь. Підлітки проспали до вечора і спали ще більше, ніж півночі. Прокинулися від знайомого голосу:

- Як я сюди потрапив? Що коїться? – це був Вестон, він прокинувся.

Друзі підірвалися зі своїх ліжок і кинулися у спальню гнома.

- Ти прокинувся.

- Все в порядку?

- Яка радість!

- Нарешті!

Вони говорили всі одночасно, тому бідний Вестон геть зовсім розгубився.

- А де Ваіла? – запитав врешті гном.

Виявилося, що Ваіла вже давно прокинулася. Вона вирішила не турбувати друзів і дати їм виспатися. Але, після гучного пробудження Вестона, про подальший сон мова вже не йшла.

Раптово, один за одним усі почали усвідомлювати наскільки вони голодні. Друзі зібралися за столом і смачно поснідали (чи як можна назвати прийом їжі посеред ночі). Перебиваючи одне одного вони розповіли Вестону і Ваілі про те, що сталося поки ті були непритомні.

- Добре, що все закінчилося добре. – підсумувала Ваіла. – І для нас, і для всіх тих людей.

Друзі ще довго гомоніли. Аж доки не почало світати.

- Мабуть, час продовжувати наш шлях, - скомандував Вестон.

- Куди далі, шеф? – пожартував Семен.

- Вперед, шеф, - підморгнув Вестон, здивувавши усіх.

Насправді, шлях попереду лежав не простий. Землі Темряви вже закінчувалися. Єдині, хто ще міг загрожувати вісімці були вовкулаки, але тоді була не повня, та й за день мандрівники мали вийти з цих земель. Але далі їх чекало Болото.

- Що за Болото? – запитала Оля.

- Болото, - коротко відповів Вестон, - і усі почвари, які можуть там жити.

- Можна детальніше про почвар? – злякано запитала Оля.

- Не думаю, що варто лякати вас наперед. – втрутився Арт.

- Краще знати, з чим маємо справу, - рішуче заявила Катя.

- Там водяться кікімори, - почала Ніада.

- Наскільки вони небезпечні? – поцікавився Денис.

- Взагалі, не дуже, - знизала плечами Ніада, - якщо їх не займати. Щоправда, вночі вони пронизливо кричать, від чого кров холоне в жилах. Але це не смертельно.

- І дуже страшно, як я підозрюю, - припустив Семен.

- А з нашим щастям, на болоті ми ніч проведемо, як мінімум одну, - додала Катя.

- Проведемо, і, мабуть, не одну, - запевнив її Вестон.

- Що там ще водиться? – закотивши очі запитала Катя.

- Водяники, - здригнулася Ваіла, - це ще ті почвари. Вони всіх необережних тягнуть під воду.

- До води не лізти, - підсумувала Оля.

- Вони не надто вже й страшні, - заспокоїла її Ваіла, - з берега тебе ніхто туди не затягне, головне не ставати в саму воду.

- Чим ще нас потішите? – вдавано позіхнув Семен.

- За винятком змій, жаб і комарів? – запитав Арт.

- Ага, - знову «позіхнув» Семен.

- Десь там живе Баба Яга.

- Серйозно? – Оля видала нервовий смішок. – Баба Яга? Вона теж існує?

- І те, що ви знаєте з своїх казок – маячня, - заявив Вестон, - вона дуже, дуже небезпечна. Моліться, щоб ми її не зустріли на тому клятому Болоті.

На мить запала тривожна мовчанка. День вже не видавався таким гарним.

- Ми можемо й не зустріти її, - підбадьорила всіх Ваіла, - вона живе відлюдькуватим життям.

- Щось мені підказує – не з нашим щастям, - буркнув Семен.

- Наскільки вона небезпечне? – поцікавився Денис.

- О-о-о, - розвів руками Арт, - дуже. Вона наймогутніша відьма на планеті. Якщо ми натрапимо на неї, я скажу, що робити.

- Чому не зараз? – стривожилася Оля.

- Повір, такого краще не знати, - всерйоз відповів Арт.

На цьому, не домовляючись між собою, друзі припинили обговорювати тему Болота. Вони досі знаходилися на Землях Темряви. Хоча в таку назву мало віриться, коли ідеш прекрасними зеленими галявинами, а на небі сяє сонце. Іноді їм траплялися деякі тварини, іноді друзі натикалися на водойми, але жодної небезпеки.

- Якби ж то уся мандрівка була такою, - з насолодою протягнув Семен, підставляючи обличчя сонцю.

- Так, бувають і такі місця на Темній Частині, - підтакнула Ніада, - хто б міг подумати.

Проте, після обіду ситуація поступово почала змінюватися. Якщо раніше мандрівники переходили з однієї землі на іншу раптово, перетинаючи якийсь кордон, то цього разу ніякого кордону не було. Землі мінялися поступово. Місцевість ставала все менш привітною. Повсякчас зустрічалися чагарники, мочарі, гнилі дерева, і їх ставало все більше. Навіть небо почало затягуватися хмарами, сонце все рідше з’являлося. Складалося враження, що от-от має початися дощ, але він все ніяк не починався.